Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Але маркіз де Норпуа змінив батькові плани в куди істотнішій для мене справі. Батькові завше хотілося, щоб я пішов у дипломати, а я все потерпав, що як мене і залишать на якийсь час при міністерстві, то потім зашлють послом до якоїсь столиці й розлучать із Жільбертою. Може б краще, прикидав я, повернутися до моїх літературних задумів, — скільки цих задумів зріло в моїй голові й гинуло марно під час моїх прогулянок на Ґермантську сторону! Проте батько не хотів бачити мене письменником, він вважав, що письменство дипломатії не пара; він навіть відмовлявся називати його кар'єрою, аж це маркіз де Норпуа, який не любив скороспілих дипломатів, переконав його, що пером можна здобути не менше лаврів, багатства і незалежности, ніж складанням дипломатичних нот.

— Ну ось, я й не думав: старий Норпуа зовсім не від того, щоб ти взявся за перо, — сказав мені батько. Батько, людина досить впливова, завжди вірив, що все можна залагодити, все розв'язати в розмові значних осіб. — Я колись привезу його до нас обідати просто з комісії. Ти з ним побалакаєш, щоб він міг тебе оцінити. Напиши щось гарне й покажи йому, він на короткій нозі з редактором «Ревю де Де Монд»[16], він уведе тебе туди, він, такий пройда, зробить усе; а от про нинішню дипломатію, хай ти сказишся, висловлюється він не…

Радісна надія на те, що нас із Жільбертою не розлучать, надихнула мене, проте не дала снаги написати щось таке гарне, щоб його не було соромно показати маркізові де Норпуа. Змережавши сторінку-другу, я знуджено кинув перо й заплакав; то були сльози люті на самого себе: який же я безталанний, який нездара, нагоду залишитися в Парижі, надану мені приходом маркіза де Норпуа, і ту марную. Втішало мене лише те, що я скоро побачу на сцені Берму. Але так само, як морську бурю мені хотілося побачити на узмор'ї в усій її несамовитості, я мріяв і велику акторку бачити єдино в одній із тих класичних ролей, де вона, за відгуком Сванна, сягнула вершка. Адже коли ми шукаємо вражень у природі чи в мистецтві, сподіваючись якогось дивовижного одкровення, ми не дуже схильні відкривати свою душу для менш яскравих вражень, які можуть спотворити уявлення про справжню Красу. Чого прагнула моя уява, то це бачити Берму в «Андромасі», у «Примхах Маріанни», у «Федрі»[17], у найкращих її ролях. Слухаючи, як Берма декламує вірш:

я умлівав би не менше, ніж коли б гондола підвезла мене до Тіціана у церкві Франі або до Карпаччо в Сан-Джорджо дельї Ск'явоні. Я знав ці шедеври в чорно-білих репродукціях, поданих у книгах, але серце в мене тьохкало, наче перед мандрівкою, коли я думав, що побачу, як вони купаються в повітрі і в сяйві золотого бриніння. Карпаччо у Венеції, Берма у «Федрі» — ці дива малярства й драматичного мистецтва надили так, що я носив їх у собі живими й неподільними і якби уздрів Карпаччо в Луврській галереї або Берму в зовсім невідомій мені п'єсі, не трепетав би з чарівного подиву, що нарешті перед моїми очима постав незбагненний і єдиний предмет усіх моїх марень. До того ж, очікуючи від гри Берми відкриттів у тім, як передавати шляхетність, біль, я гадав, що акторка зіграє ще сильніше, ще правдивіше, якщо виступить у шедеврі: там не треба гаптувати мережки чогось істинного і гарного по убогій і банальній канві.

Нарешті, якби я слухав Берму в новій п'єсі, судити мені про її майстерність, про її вимову було б нелегко: навряд щоб я відсіяв незнайомий мені текст від тих доповнень, які вносили в нього інтонації й жести, вони б здавалися мені нерозривними з ним; натомість давні речі — завчені напам'ять — розгорталися б переді мною широкими, зумисне відведеними для мене просторами: будь ласка, вільно поціновуй, як вигадливо вміє Берма розмальовувати їх, ніби фресками, невичерпними знахідками свого натхнення. На жаль, покинувши великі театри і зробившися зіркою бульварного театрика, в чиї каси потекло золото, Берма більше не грала класики; даремно я стежив за афішами: вони оповіщали про нові п'єси, написані для неї модними драматургами; аж це одного ранку, оглядаючи театральні тумби з афішами ранкових вистав на новорічний тиждень, я вперше побачив, — наприкінці вистави, після якоїсь, мабуть, поганенької п'єски, чий заголовок був для мене сліпим, бо ховав у собі всю інтригу незнайомого мені драматичного дійства, — два акти «Федри» з участю пані Берми, а потім мали йти удень «Напівсвіт»[18], «Примхи Маріанни», і ці назви, як і «Федра», були вже зрячі, ясні — так добре я знав ці речі, осяяні до денця усмішкою мистецтва. Ці назви вивищували в моїх очах і саму Берму, коли я після афіш прочитав у газетах, що акторка вирішила знову показатися публіці в деяких давніх своїх ролях. Отож, Берма розуміла: деякі ролі не втрачають свіжости новизни і при поновленні знову й знову мають успіх; своє виконання цих ролей їй уявлялося музейною цінністю; тим-то подивитися на цю цінність однаково повчально як для поколінь, які колись нею захоплювалися, так і для покоління, яке ніколи раніше її не бачило. Афішуючи серед п'єс, призначених лише