Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

підставі дослідження соціального і біологічного у злочині і злочинцеві виклав свої погляди на злочинність з позицій її причинності. Ф. Ліст і його послідовник італійський юрист Є. Феррі вважали, що злочинне діяння є явище соціального життя і обумовлене численними факторами і залежить від них. Такими чинниками вважалися:

• соціально-економічні — це злиденність, безробіття, погані умови життя, алкоголізм тощо;

• індивідуальні (персональні) — стать, вік, розумовий і психофізичний стан людини, її темперамент, звички, потреби тощо;

• космічні (природні) — пора року, час доби, клімат, стан погоди тощо.

Ці фактори, на думку Ф. Ліста, створюють, керують і поширюють злочинність. На підставі цих факторів злочинності Ф. Ліст стверджував, що злочинність — одвічна і незмінна.

З метою посилення захисту суспільства від злочинності прихильники соціологічної школи пропонували разом із покаранням за вчинений злочин застосовувати соціальні заходи до осіб, визнаних суспільно небезпечними, незалежно від небезпечності вчиненого ними діяння. Таке твердження представників соціологічного спрямування в науці кримінального права не відповідало основним принципам кримінального права, які були розроблені представниками класичного напряму.

Зазначимо, що положення соціологічної школи у кримінальному праві вплинули, зокрема, на кримінальне законодавство колишнього Радянського Союзу 1920-х — початку 1930-х рр. В Основах кримінального законодавства Союзу РСР 1924 року термін «покарання» був замінений терміном «соціальний захист». Припускалася можливість застосування таких заходів соціального захисту, як вислання або заслання до осіб не за злочин, а лише за визнання їх судом соціально небезпечними.

Певні положення антропологічного і соціального спрямування в науці кримінального права і кримінальному законодавстві окремих держав продовжуються і дотепер з певними відтінками і модифікацією. Так, положення соціологічної школи кримінального права знайшли відображення в діючому Кримінальному кодексі Італії 1930 року і регламентували можливість визначення в особи звички і нахилу до злочину.

На початку 1950-х років наукове дослідження злочину, злочинця і злочинності, визначення стану, динаміки та причин злочинності в Україні обумовили виділення з науки кримінального права окремої галузі правової науки, якою стала кримінологія.

Методи науки кримінального права. З метою всебічного вивчення і розуміння проблем боротьби зі злочинністю, скоєння злочину і покарання за нього, усвідомлення соціального змісту кримінально-правових інституцій та норм, їх призначення та ефективного застосування наука кримінального права використовує такі методи дослідження, як догматичний, конкретно-соціологічний, історико-правовий, діалектичний, статистичний і порівняльного правознавства.

Догматичний метод (його іноді називають формально-логічним, логічно-структурним, або власне юридичним). Цей метод ґрунтується на використанні правил формальної логіки і граматики (синтаксису). Застосовують його при систематизації кримінально-правових норм, визначенні змісту певних юридичних термінів, тлумаченні норми кримінального закону. Основне призначення методу — коментування кримінального закону та практики його застосування.

Конкретно-соціологічний метод. Застосовується у ході аналізу соціальних умов і факторів, за яких існує і діє кримінальний закон; під час вирішення проблеми впливу кримінального закону на злочинність і на злочинця; дослідженні того, як знають і розуміють кримінальний закон окремі категорії громадян, як вони ставляться до практики застосування кримінального закону правоохоронними органами та судом. Цей метод реалізується в основному через усне опитування, анкетування різних верств населення або експертну оцінку.

Історико-правовий метод. Передбачає дослідження історії розвитку національного кримінального права та вітчизняної науки кримінального права, історії кримінального права зарубіжних країн.

Діалектичний метод. Полягає у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інституцій та положень кримінального права. Наприклад, такі категорії діалектики, як необхідність і випадковість, причина і наслідок, теорія кримінального права використовує у ході встановлення причинного зв’язку між злочинним діянням і його наслідками, а такі категорії діалектики, як можливість і дійсність, — під час дослідження стадій злочину.

Статистичний метод. Застосовується під час вивчення структури і динаміки злочинності. Дослідження кількісних показників злочинності дає змогу виявити ефективність дії кримінального закону та його норм і внести у разі потреби відповідні корективи до чинного кримінального закону або прийняти новий закон.

Метод порівняльного правознавства. Сутність його полягає у загальному зіставленні вітчизняних законів, окремих інституцій чи норм кримінального права України, положень теорії кримінального права з аналогічними інституціями та положеннями кримінального права інших країн, а також у порівнянні різних правових систем і теоретичних концепцій.

Наука кримінального права повинна приділяти особливу увагу появі нових правових ідей, тенденцій і положень у дослідженнях учених-правознавців. Усе нове й оригінальне в цій галузі права слід аналізувати, узагальнювати та враховувати при прийнятті науково обґрунтованих кримінальних законів.

§ 5. Система позитивного кримінального права

Система — це ціле, яке складається із частин.

Система Загальної частини позитивного кримінального права як складова галузевої системи кримінального права України має самостійне значення і містить, як уже зазначалося, загальні кримінально-правові норми щодо завдання кримінального закону та підстави кримінальної відповідальності, щодо загального поняття злочину та особи, яка підлягає кримінальній відповідальності, щодо загальних засад призначення покарання тощо. Система Загальної частини чинного кримінального законодавства — це певний порядок розміщення загальних (основних) його норм у КК України.

Система Загальної частини Кримінального кодексу України 2001 р. побудована відповідно до етапів реалізації кримінальної відповідальності. Вона передбачає низку нових кримінально-правових інститутів і норм, які випливають з теорії цієї галузі науки. Зокрема, це такі інститути, як Злочин, його види та стадії (розділ III); Повторність, сукупність та рецидив злочинів (розділ VII). Окремі розділи складають: Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування (розділ XIV), Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV).

Положення Загальної частини КК України подано у 15 розділах.

У розділі І Загальні положення (ст. 1–2) визначено завдання Кримінального кодексу та підстава кримінальної відповідальності. В основу цих інституцій покладено вироблені міжнародною спільнотою гуманні та демократичні принципи: закон карає лише за суспільно небезпечне діяння; таке діяння визначено в законі, як злочин за формулою nullum crimen nullum poena sine lege (букв. немає злочину, немає покарання без точної вказівки закону), та вирішувати питання, вчинено чи не вчинено особою злочин, має лише суд.

У розділі II Закон про кримінальну відповідальність (ст. 3—10) визначено джерело законодавства України про