Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

Нарешті він зупинився перед масивними дубовими дверима, які виходили на сходову клітку, і прислухався. Начебто все спокійно. Єдине, що зараз доносилося до його слуху, були звуки скрипки, на якій цигикав бідний музикант, котрий винаймав комірчину в цьому будинку.

Тепер можна без остраху вийти на майданчик у під’їзді. Проте знадобилися неабиякі зусилля, щоб хоч трохи прочинити дубові двері. При цьому пролунав огидний скрип. Оскар миттю прослизнув у щілину, що утворилась, і кинувся нагору сходами, але ненадовго затримався біля віконця із свинцевою хрестовиною, щоб кинути погляд на Цигельштрассе.

Кілька пішоходів маячіли на тротуарі, але серед них не було чоловіка в чорному. Може, йому вдалося-таки втекти. Але Оскар не хотів ризикувати, тому й не спустився до парадних дверей, що виходили на вулицю, а тихо покрався вгору по дерев’яних сходах.

Старі сходинки скрипіли на кожнім кроці. Ця частина шляху була найризикованішою. Будь-якої хвилини хтось із мешканців чи прислуги міг вийти й побачити тут незнайомого підлітка. Та поки все йшло гладко.

Нарешті він минув двері скрипалевого помешкання. Скрипка за ними скиглила тужливо і невтішно — музикант без кінця бився над одним і тим самим пасажем. Оскар піднявся на п’ятий поверх, де був вихід на горище, відчинив двері, пофарбовані білою фарбою, а потім обережно причинив їх за собою. Ще кілька кроків — і він на горищі, де можна трохи відсапнути.

Влаштувавшись біля слухового вікна, він розгорнув свою теку й дістав звідти світло-брунатне шкіряне портмоне. Вочевидь недешеве і майже новеньке. Його вага свідчила, що, крім папірців, усередині було чимало дзвінких монет. Вологими від поту, трохи тремтячими пальцями Оскар відкрив гаманець, заглянув усередину і від подиву аж присвиснув. Жменя золотих монет по десять марок пестила око сонячним блиском, а до того ж усередині була ще й купа срібла.

Він висипав усе на долоню і спробував прикинути загальну суму. Сто п’ятдесят марок золотом і сорок п’ять сріблом. Оскар ще раз свиснув крізь зуби. Такої купи грошей йому взагалі ніколи не доводилося тримати в руках. Незнайомець таки виявився багачем, нюх не підвів його.

Питання тільки в тому, як цей денді опинився на вулиці Крауснікштрассе? Тут щось не в’язалося. Правда, тепер це не має значення. Нічого морочити собі голову такими дрібницями. Гроші тепер належать йому, Оскару, і це головне.

Хлопець уже хотів був покласти монети назад у гаманець, але раптом помітив між ними якесь сірувате мерехтіння. Шматочок металу, на вигляд, як ледь потьмяніле залізо, трохи стертий по краях. Він обдивився його з усіх боків. На перший погляд — ніякої цінності. Але чому тоді він лежить у портмоне разом із золотом і сріблом? Пояснення цьому Оскар гак і не зміг придумати, отож узяв думку зайнятися незрозумілою залізячкою пізніше.

Він поклав гроші у портмоне, застебнув його і засунув якнайглибше у внутрішню кишеню піджака. Потім підвівся. Частину цих грошей йому доведеться віддати лихвареві Берінґеру, та зате він раз і назавжди виплатить борги. З таким уловом можна півроку жити безклопітно. Може, вдасться винайняти маленьку квартирку. Справжню квартирку, а не паршиву нору, в якій йому доводиться тулитися зараз.

Розчинивши слухове вікно, Оскар вибрався на дах. Небо над Берліном устигло затягнутися хмарами. Кілька симпатичних кучерявих хмаринок перетворилося на свинцево-сизу стіну, що поволі насувалася із заходу. Свіжий вітер пахнув дощем. Оскар прикинув: десь за годину поллє як із ринви. Час вертатися додому.

Дорогу до свого житла Оскар відшукав би і з зав’язаними очима. Він легко перестрибував із даху на дах через просвіти між будинками, пробирався між риштаками й димарями, балансував, немов сажотрус, на критих черепицею гребенях. Йому подобалося вгорі. На землі залишалися бруд, метушня і вуличний гармидер, а звідси він міг без перешкод спостерігати, як унизу сновигають люди, маленькі, немов мурахи. Він любив цю неосяжну панораму дахів і далекий дзвін, що линув із дзвіниць церков, зграї голубів, які кружляли й перекидалися над містом. А іноді йому хотілося стати одним із них.

За кілька хвилин він дістався кінця своєї мандрівки: брудного будинку на вулиці Оранієнбурґерштрассе, розташованого навскоси від старої синагоги. Його фасад прикрашали маленькі балкончики з кованими ґратами, які сполучалися між собою пожежною драбиною. По них можна було легко спуститися вниз. Тільки між другим поверхом і тротуаром драбини не було, тож доводилося останні три метри долати по водостічній трубі.

Спритно, як мавпа, він спустився по драбині, перебрався на трубу і за мить уже стояв на тротуарі. Не звертаючи уваги на підозрілі погляди пішоходів, Оскар задрав носа й подався прямо до своєї конури.

Але не встиг він пройти й десяток метрів, як рука в чорній рукавичці схопила його за комір і затягла до найближчого підворіття.

— Нарешті-таки я тебе спіймав! — глузливо промовив глибокий і низький голос.

Аж тепер Оскар наважився звести очі. Над ним нависав незнайомець у циліндрі. Його лице залишалося в тіні, лише очі за скельцями окулярів мерехтіли, немов два водянисті кристали. Хлопець рвонувся, але рука в рукавичці тримала його міцніше, ніж слюсарні лещата.

— Не квапся, — зупинив його голос. — Ти кудись поспішаєш?

Чоловік підніс до його обличчя другу руку, стиснуту в кулак. Оскар спробував замружитись, сподіваючись удару, та раптом помітив, що долоня розтуляється. На чорній шкірі рукавички біліла гірка якогось тонкого порошку. Перш ніж він устиг щось збагнути чи подумати, незнайомець підняв долоню, дмухнув, і порошок хмаркою огорнув обличчя злодюжки.

Оскар відчув жахливе печіння в роті, очах і носі. Він почав задихатися й кашляти. Сльози навернулися на очі. Пальці його дряпали горло, а сам він судорожно хапав ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Він одчайдушно спробував ще раз, востаннє, вирватися, безладно розмахуючи руками, як потопаючий, але нічого з цього не вийшло.