Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

— Бажаю тобі приємних сновидінь, мій хлопчику!

Іскри розсипалися перед очима злодюжки, і він провалився в темряву.

Оскар прийшов до тями із страшним головним болем і відчуттям, що замість мізків череп заповнено холодною гарбузовою кашею. Світло болісно різало очі й, здавалося, проникало в найвіддаленіші закомірки свідомості. Довелося знову склепити повіки. Щось подібне з ним трапилося тільки одного разу, коли він випив забагато пива, але зараз він почувався набагато гірше.

Він знову спробував розплющити очі. Цього разу біль був не такий сильний, і він вирішив, що зможе його витерпіти.

Виявляється, він сидів у кріслі з різьбленими бильцями і дуже високою спинкою. Крім крісла, у кімнаті стояли ліжко, стіл і багато полиць, напханих книжками. Важкі штори на вікнах були запнуті, на підлозі лежав дорогий килим. Оскар спробував був підвестися, але враз переконався, що не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Тільки оглянувши себе, він зрозумів, що міцно прив’язаний до крісла. Широкі шкіряні ремені туго тримали його зап’ястя і не лишали найменшої надії на звільнення.

В одну мить він пригадав усе. Крадіжку портмоне, намагання втекти, полон… і незнайомця в чорному. Ці водянисті очі, яструбиний дзьоб і тонкі, скривлені посмішкою, уста…

Від цього Оскару стало ще гірше. Він зв’язаний і замкнутий у чужому будинку. І тут не треба мати буйної фантазії, аби збагнути, що він у руках злочинця чи маніяка. Якогось убивці, що вижив із розуму.

Паніка охопила підлітка. Треба вибратися звідси за будь-яку ціну. Він спробував ослабити свої пута, але вони не піддавалися. Шия, руки, ноги — усе прив’язане, а крісло надто масивне, щоб пересуватися разом із ним.

Несподівано почулися кроки. Вони наближалися до дверей. Оскар зараз же припинив спроби звільнитись і вдав, ніби спить. Проте, прикривши вії, він залишив малесеньку щілинку, крізь яку міг розгледіти, як двері до кімнати відчинились, і хтось увійшов. Це була людина невеликого зросту, яка несла перед собою щось схоже на тарілку чи тацю. Поставивши свою ношу на стіл, вона підступила до вікна й одним рухом розсунула штори.

Тільки-но кімнату залило яскраве денне світло, Оскар переконався, що перед ним зовсім не його викрадач. У кімнаті була жінка в довгій строкатій сорочці й такій самій спідниці. На ногах у неї були сандалі, а зап’ястя прикрашали, побрязкуючи, браслети і ланцюжки. Шкіра жінки була кольору кави, а темне волосся вона зав’язала хусткою. Оскар ніколи ще не бачив ані таких жінок, ані таких убрань.

Незнайомка вернулася до таці, щось налила з чайника в чашку й підійшла до нього. Оскар усе ще удавав із себе сплячого, але жінка відразу розгадала його хитрощі.

— Привіт, малий! — промовила вона м’яким грудним голосом. — Я принесла тобі дещо. Це відживить тебе.

Вона розкотисто вимовляла звук «р», і в неї був дуже незвичайний акцент. Зараз жінка стояла так близько від нього, що він відчував запах її екзотичних парфумів. Ніякого сенсу придурюватися більше не було, і Оскар розплющив очі.

Лице, обернене до нього, здалося Оскару прекрасним, і все-таки в ньому було щось дивне. На вигляд жінці було близько тридцяти, точніше йому було важко визначити. У неї були великі оксамитові темні очі і ледь припухлі губи. Мочки вух прикрашали золоті сережки у вигляді кілець. Як видно з усього, ця жінка не збиралася заподіяти йому нічого лихого.

— Скуштуй! — запропонувала вона. — Це дуже смачно і допоможе від головного болю.

Вона зробила над чашкою кілька рухів долонею, немов чаклувала, і Оскар чомусь вирішив довіритися їй. Паніки мов не було. Він кивнув і дозволив жінці напоїти себе незнайомим напоєм. Той виявився міцним, гіркуватим і водночас солодким, і зовсім іншим на смак, ніж чай або какао, яким його частувала Ханна, симпатична кухарка з ресторану «Стара митниця». Це питво справді відживляло, і головний біль незабаром минув сам собою.

Він спрагло осушив чашку.

— Молодець! — похвалила його жінка. — Тобі ж уже краще, правда?

Він кивнув.

— Мене звуть Еліза, — назвалася жінка. — Можна я тобі допоможу?

При цьому вона кивнула на ремені, що стягували Оскара. І перш ніж він устиг відповісти, звільнила його руки, потім шию і ноги. Причому зробила це так швидко і спритно, що Оскар ледве встиг збагнути, що вільний. Він відчув, як приливає кров до кінцівок — немов тисячі голок устромлюються в м’язи. Довелося якийсь час масажувати їх і розминати.

— Як твоє ім’я?

Оскар мовчав, а очі його нишпорили по кімнаті в пошуках якоїсь лазівки, якою можна було б скористатися для втечі.

— Я розумію, про що ти думаєш, — жінка знов показала на ремені й посміхнулася. — Мені доведеться вибачитися за такі жорстокі заходи, але в мене є виправдання. Це було необхідно для твоєї ж безпеки. Мій пан, як і будь-яка інша людина, іноді помиляється. Я повідомила йому, якою має бути нешкідлива доза порошку, та він усе переплутав і використав удвічі більше. Але тепер уже все позаду.

— Де я? — Оскар спробував підвестися з крісла. М’язи ще тремтіли від напруги, але він уже цілком міг триматися на ногах.

— У будинку мого пана, — почулася відповідь. — Хочеш із ним побачитися?

— Із ким?

— Із господарем цього будинку.

Оскар зробив кілька невпевнених кроків.

— Н-навіть… н-не знаю… — із сумнівом сказав він.

— Він буде радий тобі. — Жінка кинула на підлітка підбадьорливий погляд. — Я розумію, що все тут дуже незвично, але тобі нема чого боятися. Просто йди за мною.

Будинок