Читати книгу - "Російські казки"

«Еге», — подумав князь і гукнув:

— Піймайте мені білу качечку!

Кинулися всі, а біла качечка літає і нікому не дається; вибіг князь сам, вона йому на руки і впала. Узяв він її за крильце і мовить:

— Стань біла береза у мене позаду, а красна дівчина попереду!

Біла береза виросла у нього позаду, а красна дівчина стала попереду, і впізнав у ній князь свою молоду княгиню.

Тут же піймали сороку, прив’язали їй два слоїки, веліли в один набрати води оживильної, а в інший — говорильної. Сорока злітала, води принесла. Побризкали діток водою оживильною — вони стрепенулися, побризкали говорильною — вони заговорили.

І стала у князя ціла сім’я, і стали вони жити-поживати, добро наживати, лихо забувати.

А відьму прив’язали до конячого хвоста, пустили по полю: де відірвалась нога — там стала кочерга, де рука — там граблі, де голова — там кущ і колода. Налетіли птахи — м’ясо поклювали, загули вітри — кістки розметали, і не лишилося від неї ні сліду, ні пам’яті!

В одному царстві жив собі купець. Дванадцять років прожив він у шлюбі і нажив лише одну доньку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Помираючи, купчиха покликала до себе доньку, витягла з-під ковдри лялечку, дала їй і мовила: «Слухай, Василинонько! Пам’ятай і виконай останні мої слова. Я помираю і разом зі своїм благословенням залишаю тобі оцю лялечку; бережи її завжди при собі і нікому не показуй; а коли спіткає тебе яке горе, нагодуй її і запитай у неї поради. Поїсть вона і скаже тобі, як зарадити нещастю». Потому мати поцілувала доньку і померла.

По смерті дружини купець потужив, як належить, а потім став міркувати, як би знову одружитися. Він був чоловік хороший; наречених не бракувало, та більше за всіх йому припала до душі одна вдовиця. Вона вже була немолода, мала двох доньок, майже одноліток Василини — тож господиня і мати була досвідчена. Купець одружився з удовицею, та помилився, бо не знайшов у ній доброї матері для своєї Василини. Василина була перша на селі красуня; мачуха та сестри заздрили її вроді і морили всілякою роботою, щоб вона від праці схудла, а од сонця й вітру почорніла; зовсім життя не було!

Василина все терпіла покірно і з кожним днем усе гарнішала та повнішала, а тим часом мачуха з дочками своїми худли й марніли од злості, хоч вони завжди сиділи, склавши руки, як барині. Як же це робилося? Василині допомагала її лялечка. Без цього де вже ж дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василина сама, було, не їсть, а лялечці все ж лишить ласий шматочок і ввечері, коли всі вкладуться, вона зачиниться в комірчині, де жила, і пригощає її, приговорюючи: «Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Живу я в домі у батенька, не бачу собі жодної радості; зла мачуха жене мене зі світу білого. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити». Лялечка поїсть, а потім і дає їй поради і втішає в горі; а вранці всю роботу переробить за Василину; та тільки відпочиває в холодочку і рве квіточки, а в неї вже і грядки прополоті, і капуста полита, і вода наношена, і піч натоплена. Лялечка ще й покаже Василині траву від засмаги. Добре жилося їй з лялечкою.

Минуло кілька років; Василина виросла і стала відданицею. Усі парубки в місті сватаються до Василини, а на мачушиних дочок ніхто й не гляне. Мачуха злиться ще дужче і всім нареченим відказує: «Не віддам молодшої поперед старших», а випровадивши парубків, бійкою зриває зло на Василині.

Якось купець мусив поїхати з дому надовго в торгових справах. Мачуха перейшла жити в інший дім. Біля цього дому був темний ліс, у лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга; нікого вона від себе не відпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчина раз у раз посилала по щось у ліс ненависну їй Василину, однак та завжди поверталась додому благополучно: лялечка підказувала їй дорогу і не пускала близько до хатинки баби-яги.

Настала осінь. Мачуха роздала трьом дівчатам вечірню роботу: одну змусила мереживо плести, іншу — панчохи, а Василину — прясти. Загасила вогонь в усьому будинку, лишила одну свічку там, де працювали дівчата, а сама спати лягла. Дівчата працювали. От нагоріло на свічці, одна з мачушиних дочок узяла щипці, щоб поправити світильник, та натомість, за наказом матері, ніби ненароком, і загасила свічку.

— Що нам тепер бути? — говорили дівчата. — Вогню немає в усьому будинку, а робити треба. Слід збігати по вогонь до баби-яги!

— Мені від шпильок світло! — сказала та, що плела мереживо, — я не піду.

— І я не піду, — сказала та, що плела панчоху. — Мені від шпиць світло!

— Тобі по вогонь іти, — закричали обидві. — Йди до баби-яги! — і виштовхали Василину зі світлиці.

Василина пішла у свою комірчину, поставила перед лялечкою приготовлену вечерю і сказала:

— Візьми, лялечко, поїж та горя мого послухай: мене посилають по вогонь до баби-яги; баба-яга мене з’їсть!

Лялечка поїла, і оченята її заблищали, як дві свічки.

— Не бійся, Василинонько! — сказала вона. — Іди куди посилають, тільки мене завжди тримай при собі. Тоді з тобою нічого не станеться у баби-яги.