Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

— Якби я тоді це знав, то добре тебе відлупцював би, — сказав Джо. — Отже, я скінчив другий факультет… Але мені бракувало підлості, нахабства і ще того, чого в мене ніколи не було і без чого не можна… нічого не можна… Що там казати… Пробував зайнятися приватною практикою — місцеві лікарі мене з'їли. Працював деякий час на хімічному заводі. Це дало мені змогу писати дисертацію… про полімери. На перешкоді стала війна. Воєнний завод, а потім… у мене знов цього не вистачало. Головне — я не хотів їм допомагати. Тоді вони спробували видати мене за червоного.

— Тебе? Цього не прикладеш до нас, — сказав Тед.

— Не знаю, якого я там кольору, але не можу мовчати, коли бачу їхні штуки, і, коли вони мені дуже набридли, я сказав цим типам те, що про них думав. Після цього перед моїм носом зачинились усі двері. — Джо замовк.

Нова галаслива компанія вдерлась у двері, обтрушуючи мокрі плащі.

— Піти б звідси.

— Куди? Шукати друзів, які не прийшли?

— Та їх тут, мабуть, і нема… крім Лорі.

— Він тут? Забув?

Джо гірко посміхнувся:

— Я сказав, що ніколи не п'ю, а коли хочеться, то згадую про Лорі. Йому погано.

— До такої міри?

— Гірше бути не може. Зовсім погано. Гірше від мене, хоч я не п'ю… А мені інколи хочеться плюнути на все. Чи не краще загинути від цього, ніж від іншого?

— Ходім. Ти знаєш, де він живе?

— Спробую знайти. Ходім. Я люблю його, хоч він завжди був нікчемою.

Вони встали. Двері відчинились у прямокутник ночі, повний вітру й водяних бризок.

Повз мчали машини, підмітаючи фарами стрибаючі бульбашки дощу.

Друзі йшли, кутаючись у коміри піджаків. Поминувши сяючий вхід до кіно, вони повернули у вузеньку бічну вуличку. Було темно. Вітер підганяв їх у спину. Дощ усе дужчав.

Друзів на мить захистив піддашок уже зачиненої крамнички. Перед ними була велика площа. Між газонами застиг на своєму коні бронзовий вершник. Крізь мерехтливу намітку дощу силует його чітко вирізнявся на тлі міської заграви.

— А якщо ми не знайдемо Лорі?

— Ти думаєш, я зовсім з глузду з'їхав?

— Якщо його немає вдома, ми зможемо піти до тебе?

Хоч обличчя друга було в затінку, Тед помітив усмішку в його очах.

— Ось уже тиждень, як я ночую на вулиці, — мовив Джо. — Я вирішив триматися до сьогоднішньої зустрічі, а потім…

Він витяг руку з кишені. У ній був затиснутий маленький плоский пістолет. Від воронованої сталі, неначе бісер, відскочило кілька крапель дощу.

— Кинь цю штуковину. Що може бути безглуздіше, як дірявити свій організм, — сказав Тед.

— Я завжди був не від того, щоб трохи постріляти, — змінюючи тон, промовив Джо і сховав пістолет у кишеню.

— Нічого не скажеш, гарний вигляд для бакалавра!

— Для трьох, — сказав Джо.

— Хто ж третій?

— Я ж тобі сказав, що скінчив два факультети.

— Третім ти вважаєш мене? Але не забудь, що я доктор… Майже доктор, мені теж чогось бракувало.

— Коли додати до нас Лорі, то з такою купою вчених ми могли б відкрити приватний коледж.

— Чого могли б ми там навчати?

— В усякому разі, Лорі вчив би випивати.

— А ти — лаятись. У наш час такий заклад був би у великій моді.

Дощ трохи вщух. Вони вийшли з-під піддашка й пішли далі.

— Відкриємо коледж? — спитав Тед. Джо мовчав, стрибаючи через калюжі.

Вулиці стали ще темніші й похмуріші. Починалася міська околиця. Друзі поминули різниці. Темні задимлені будинки губилися під запоною дощу.

— Тут, — не зовсім упевнено сказав Джо, повертаючи в один двір.

Обминаючи калюжі, Тед попрямував до тьмяно освітлених дверей.

— Куди тебе несе? — Джо показав на залізні сходи, що приросли до червоної цегляної стіни.

Змінювалися ґратчасті прогони. Руки ковзали по мокрих поручнях. Двір зникав у темряві, і здавалося, що будинок розгойдується, як щогла. Сходження скінчилося. Так само враз перестав лити дощ. Між важкими дощовими хмарами вигулькнув місяць.

Друзі стояли на верхній площадці. Сходи ще гули від кроків і вітру.

Джо штовхнув низенькі двері з вибитою шибкою. Опинившись у темному коридорі, друзі навпомацки пробралися до рогу і побачили слабеньке світло, що пробивалося крізь щілину дверей. Без стуку вони зайшли до приміщення, яке нагадувало напівтемний передпокій, завалений всяким мотлохом.

Двері до кімнати були відчинені. Там світилося.

Кімната умеблюванням мало відрізнялася від передпокою. Книжки, перев'язані мотузкою і просто безладно звалені на підлогу, були головною її оздобою. В кутку, на продавленій канапі, накривши голову піджаком, лежав чоловік. На стіні висіла засиджена мухами ілюстрація до Данте; серед суворих скель славнозвісний флорентієць похмуро споглядав грішників. Грішники корчились, як черви у бляшанці риболова.

Джо підсунув до себе єдиного стільця і сів, багатозначно глянувши на Теда.

Чоловік на канапі поворухнувся і, не змінюючи пози, глухо промовив:

— Чорні лебеді такі ж прекрасні, як білі слони магараджі Джапара, але рівність людей перед законом ще прекрасніша.

Не діставши відповіді, він одкинув полу піджака, зиркнув одним оком на гостей, а потім сів, спустивши на підлогу ноги в дірявих шкарпетках.

Обличчя вкривала чорна щетина. Великі очі дивилися запитливо на прибулих.

— Лорі, ти зовсім очманів, — сказав Джо. Очі раптом стали добрими, в їхніх куточках заграли