Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Ось, подивіться, — сказав він, акуратно тримаючи плівку перед білим абажуром лампи. — Основний болід, а збоку кілька зовсім дрібних метеоритів.

На інших кадрах ми несподівано для себе виявили цікаву деталь. Услід за велетенським першим болідом, майже притулившись до його вогненного хвоста, летів другий такий самий болід.

— Чорт забирай, справді, другий болід!

— Але чому ж він не такий яскравий, як перший?

— Це зрозуміло. Він і повинен нагріватися менше. Перший врізався в атмосферу, розігнав повітря, утворився розріджений простір, мов мішок. Туди й попав другий болід.

— Але в такому разі обидва боліди можуть зіткнутися в повітрі, адже першого гальмує повітря, а другий летить з більшою швидкістю.

— Дуже ймовірно…

Ми просиділи над знімками цілу ніч.

На десяту ранку ми вже знали, що боліди увійшли в атмосферу Землі над Північною Африкою, промчали на північний схід над Середземним морем, промайнули над Грецією, яскраво освітили простори Західного Сибіру і, не долетівши трохи до Тихого океану, впали десь у Східному Сибіру. Сила вибуху була неймовірна: всі сейсмічні станції світу зафіксували струс ґрунту. Після розшифрування сейсмограм з’ясувалося, що боліди впали між хребтами Черського і Верхоянським.

Дані сейсмічних станцій підтверджувались радіограмами і телефонограмами, що надійшли з Охотська, Верхоянська, Оймякона та Якутська, де багато людей бачило падіння цих метеоритів.

За розповідями очевидців, перед падінням метеоритів спостерігалось посилення яскраво-білого світла, від якого розвіялись передранкові сутінки. Сліпуче світло різало очі, обпікало обличчя і руки. Люди, що спостерігали це явище, падали долу лицем, захищаючи очі під нестерпного і несподіваного світлового удару. Здавалось, що з неба зірвалося сонце і стрімко мчить до землі. По небосхилу пронеслась велетенська вогненна куля, розсипаючи довкола міріади білих іскор. За першою кулею зразу ж промайнула друга, темно-червона, і обидві майже одночасно впали за Верхоянським хребтом.

Через деякий час люди почули ревіння і рокіт, а потім два могутні вибухи. В будинках, що були на віддалі сотень кілометрів від місця падіння метеоритів, позривало з завісів двері, повибивало шибки, порозкидало меблі в кімнатах.

Вдалині, за Верхоянським хребтом, ще довго було видно заграву велетенської пожежі — горіла тайга…

Такі були перші повідомлення про цю дивовижну подію.

— Ось вам і знімки! — вигукнув Ілля Петрович. — Не мали б ми їх — тепер вагалися б, чи не помилились, бува, очевидці щодо другого боліда. А нині маємо незаперечні докази.

Невдовзі з’ясувалось, що наші знімки унікальні. В жодній обсерваторії світу не встигли так добре сфотографувати політ болідів. Уранці Ілля Петрович наказав якнайшвидше розмножити знімки та розіслати їх усім зацікавленим організаціям.

Іллю Петровича смикали з усіх боків. Просили прислати знімки, проінформувати, розповісти подробиці. Скоро я відчув, що Іллі Петровичу не до мене. Я попрощався і мерщій подався з обсерваторії. Вже перед тим як я йшов, Ілля Петрович дав мені з собою першу серію ще вогких фотографій та пообіцяв подзвонити по телефону.

Наступного дня пролунав телефонний дзвінок.

— Добридень, Олександре Олександровичу! — почув я голос Брадова. — Вчора ввечері Комітет по метеоритах Академії наук вирішив організувати комплексну експедицію в район Верхоянського хребта. В експедиції має взяти участь фахівець з ядерної фізики. Я наважився рекомендувати вас…

— Мене?!

— Так, якщо тільки це вас цікавить. Хоча не пізно ще й відмовитися. З свого боку, я дуже раджу поїхати. Експедиція триватиме якихось два-три тижні, з урахуванням дороги.

Кортіло страшенно.

— Поїду! — сказав я, не роздумуючи.

— От і чудово! Я, власне, й не сумнівався.

Ділова людина був професор Брадов. За кілька хвилин я мав список телефонів і осіб, до яких треба було звернутися, щоб оформити мою участь в експедиції.

Вся наша невелика група разом з вантажами розмістилась у двох пасажирських літаках, що летіли до Якутська. В Якутську на нас чекав загін вертольотів. Вертольоти доправили нас до місця. Близько до ями, яка утворилась від падіння метеоритів, підлітати не стали — треба було остерігатися підвищеної радіації.

Ми швидко вивантажили з вертольотів ящики, намети, спорядження, прилади, продукти. До вечора опорядкували табір. Стало холоднувато, небо затягло хмарами. Давався взнаки суворий континентальний клімат Якутії.

Ми зібралися в наметі і, схилившись над картою, обговорили план дій на завтра. Вирішено було на двох вертольотах облетіти район падіння болідів, щоб точніше визначити його межі, а третій вертоліт послати просто до місця їхнього вибуху та почати збирати уламки. Я мав летіти на третьому вертольоті разом з Іллею Петровичем. Нарада швидко скінчилась, і ми розійшлись по наметах.

— О, як це чудово! — сказав Ілля Петрович, залазячи в теплий спальний мішок.

— Це про що ви?

— Та про вертольоти. Скільки б без них ми лиха набралися, добираючись сюди кіньми. Я пам’ятаю, як настраждався Кулик, коли добирався декілька разів із своєю експедицією до. місця падіння Тунгуського метеорита. І коні в нього гинули, і люди вибивалися із сил, по річці плив — човни течія перекидала. Тижнями йшли. А нас за пару днів з Москви просто до місця доправили.

Я заснув майже зразу, і мені здалося, що проспав усього кілька годин, коли наді мною почувся бадьорий голос Іллі Петровича:

— Мерщій уставайте, Олександре Олександровичу! Я метеорит знайшов! Он він, зовсім поряд!

— Як знайшли? Де?

— Знайшов! Знайшов! Тільки-но вийшов з намету і одразу ж знайшов. Та підводьтеся хутчій! — підганяв він мене.

Я виліз із спального мішка, розсунув поли намету і завмер з несподіванки. Небо було яскраво-червоне; тепле, рожевувато-червонаве світло струмувало звідусюди, одразу з усіх боків, забарвлюючи всі предмети в якісь незвичайні, фантастичні кольори. Ніколи раніше не доводилося мені спостерігати, такої барвистої картини. Ілля Петрович дивився на мене, милуючись справленим ефектом, немов він був фокусник і вся ця