Читати книгу - "Гайдамаки, Шевченко Т. Г."

Дивиться в кри­ни­цю;

На ка­лині, над во­дою,

Так і ви­ли­ває,

Неначе зна, що дівчи­ну

Козак виг­ля­дає.

А Яре­ма по до­лині

Ледве-ледве хо­дить,

Не ди­виться, не слу­хає…

«Нащо мені вро­да,

Коли не­ма долі, не­ма та­ла­ну!

Літа мо­лодії мар­но про­па­дуть.

Один я на світі без ро­ду, і до­ля -

Стеблина-билина на чу­жо­му полі.

Стеблину-билину вітри роз­не­суть:

Так і ме­не лю­де не зна­ють, де діти.

За що ж од­цу­ра­лись? Що я си­ро­та?

Одно бу­ло сер­це, од­но на всім світі,

Одна ду­ша щи­ра, та ба­чу, що й та,

Що й та од­цу­ра­лась».

І хли­ну­ли сльози.

Поплакав сер­де­га, утер ру­ка­вом.

«Оставайсь здо­ро­ва. В да­лекій до­розі

Найду або до­лю, або за Дніпром

Ляжу го­ло­вою… А ти не зап­ла­чеш,

А ти не по­ба­чиш, як во­рон клює

Ті карії очі, ті очі ко­зачі,

Що ти цілу­ва­ла, сер­денько моє!

Забудь мої сльози, за­будь си­ро­ти­ну,

Забудь, що кля­ла­ся; дру­го­го шу­кай;

Я тобі не па­ра: я в сірій сви­тині,

А ти ти­тарівна. Кращого вітай,-

Вітай, ко­го знаєш… та­ка моя до­ля.

Забудь ме­не, пташ­ко, за­будь, не жу­рись

А ко­ли по­чуєш, що на чужім полі

Поляг го­ло­вою,- ниш­ком по­мо­лись.

Одна, сер­це, на всім світі

Хоч ти по­мо­ли­ся!»

Та й зап­ла­кав сіро­ма­ха,

На кий по­хи­лив­шись.

Плаче собі ти­хе­сенько…

Шелест!.. ко­ли гля­не:

Попід гаєм, мов ла­соч­ка,

Крадеться Ок­са­на.

Забув; побіг; об­ня­ли­ся.

«Серце!» - та й зомліли.

Довго-довго тілько - «сер­це»,

Та й зно­ву німіли.

«Годі, пташ­ко!»

«Ще тро­шеч­ки,

Ще… ще… си­зок­ри­лий!

Вийми ду­шу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я вто­ми­лась!»

«Одпочинь, моя ти зо­ре!

Ти з не­ба злетіла!»

Послав свит­ку. Як ясоч­ка,

Усміхнулась, сіла.

«Сідай же й ти ко­ло ме­не».

Сів, та й об­ня­ли­ся.

«Серце моє, зо­ре моя,

Де це ти зоріла?»

«Я сьогодні за­ба­ри­лась:

Батько за­не­ду­жав;

Коло йо­го все по­ра­лась...»

«А ме­не й бай­ду­же?»

«Який-бо ти, єй же бо­гу!»

І сльози блис­ну­ли.

«Не плач, сер­це, я жар­тую».

«Жарти!»

Усміхну­лась.

Прихилилась го­лов­кою

Та й ніби зас­ну­ла.

«Бач, Ок­са­но, я жар­тую,

А ти й справді пла­чеш.

Ну, не плач же, глянь на ме­не:

Завтра не по­ба­чиш.

Завтра бу­ду я да­ле­ко,

Далеко, Ок­са­но…

Завтра вночі у Чиг­рині

Свячений25 дос­та­ну.

Дасть він мені срібло-зло­то,

Дасть він мені сла­ву;

Одягну те­бе, обую,

Посаджу, як па­ву,-

На дзигли­ку, як гетьман­шу,

Та й ди­ви­тись бу­ду;

Поки не вмру, ди­ви­ти­мусь».

«А мо­же, й за­бу­деш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з па­на­ми,

Найдеш собі шлях­тя­ноч­ку,

Забудеш Ок­са­ну!»

«Хіба кра­ща є за те­бе?»

«Може, й є, - не знаю».

«Гнівиш бо­га, моє сер­це:

Кращої не­має

Ні на небі, ні за не­бом;

Ні за синім мо­рем

Нема кра­щої за те­бе!»

«Що се ти го­во­риш?

Схаменися!»

«Правду, риб­ко!»

Та й зно­ву, та й зно­ву.

Довго во­ни, як ба­чи­те,

Меж мо­ви-роз­мо­ви

Цілувались, обніма­лись

З усієї си­ли;

То пла­ка­ли, то бо­жи­лись,

То ще раз бо­жи­лись.

Їй Яре­ма роз­ка­зу­вав,

Як жить во­ни бу­дуть

Укупочці, як зо­ло­то

І до­лю до­бу­де,

Як виріжуть гай­да­ма­ки

Ляхів в Ук­раїні,

Як він бу­де па­ну­ва­ти,

Коли не за­ги­не.

Аж об­рид­ло слу­ха­ючи,

Далебі, дівча­та!

«Ото який! мов і справді

Обридло!»

А ма­ти

Або батько як по­ба­чать,

Що ви, мої любі,

Таке ди­во чи­таєте,

Гріха на всю гу­бу!

Тоді, тоді… та цур йо­му,

А ду­же ціка­ве!

А над­то вам роз­ка­зать би,

Як ко­зак чор­ня­вий

Під вер­бою, над во­дою,

Обнявшись, су­мує;

А Ок­са­на, як го­луб­ка,

Воркує, цілує;

То зап­ла­че, то зомліє,

Головоньку схи­лить:

«Серце моє, до­ле моя!

Соколе мій ми­лий!

Мій!..» - аж вер­би на­ги­на­лись

Слухать тую мо­ву.

Ото мо­ва! Не роз­ка­жу,

Мої чор­ноб­рові,

Не роз­ка­жу про­тив ночі,

А то ще прис­ниться.

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшли­ся,-

Тихесенько, гар­не­сенько,

Щоб ніхто не ба­чив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі ко­зачі.

Нехай собі… Мо­же, ще раз

Вони на сім світі

Зустрінуться… по­ба­чи­мо…

А тим ча­сом світить

З усіх вікон у ти­та­ря.

Що то там тво­риться?

Треба гля­нуть та роз­ка­зать…

Бодай не ди­виться!

Бодай не ди­ви­тись, бо­дай не ка­за­ти!

Бо за лю­дей со­ром, бо сер­це бо­лить.

Гляньте, по­дивіться: то кон­фе­де­ра­ти,26

Люде, що зібра­лись во­лю бо­ро­нить.

Боронять, прок­ляті… Будь прок­ля­та ма­ти,

І день, і го­ди­на, ко­ли по­нес­ла,

Коли по­ро­ди­ла, на світ при­ве­ла!

Дивіться, що роб­лять у ти­та­ря в хаті

Пекельнії діти.

У печі па­ла

Огонь і світить на всю ха­ту,

В кут­ку со­ба­кою дри­жить

Проклятий жид; кон­фе­де­ра­ти

Кричать до ти­та­ря: «Хоч жить?

Скажи, де гроші?»

Той мов­чить.

Налигачем скру­ти­ли ру­ки,

Об зем­лю вда­ри­ли - не­ма,

Нема ні сло­ва.

«Ма­ло му­ки!

Давайте прис­ку! де смо­ла?

Кропи йо­го! отак! хо­ло­не?

Мерщій же прис­ком по­си­пай!

Що? ска­жеш, шельмо?.. І не стог­не!

Завзята бестія! стри­вай!»

Насипали в ха­ля­ви жа­ру…

«У тім՚я цвя­шок за­ка­тай!»

Не ви­терпів свя­тої ка­ри,

Упав сер­де­га. Про­па­дай,

Душа, без сповіді свя­тої!

«Оксано, доч­ко!» - та й умер.

Ляхи за­ду­ма­ли­ся стоя,

Хоч і за­пеклі.

«Що ж те­пер?

Панове, ра­ди! Поміркуєм,

Тепер з ним нічо­го ро­бить,

Запалим церк­ву!»

«Гвалт! ря­туй­те!

Хто в бо­га вірує!» - кри­чить

Надворі го­лос, що є си­ли.

Ляхи зомліли. «Хто та­кий?»

Оксана в двері: «Вби­ли! вби­ли!»

Та й па­да кри­жем. А стар­ший

Махнув ру­кою на гро­ма­ду.