Читати книгу - "Кому повім печаль мою, Олександр Олесь"

class="p2" style="">Боженьку милий! Кавалок макухи!

Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук

Вихопив в мене кавалок із рук!

 

Хтів я схопитись, побігти, догнати,

Вирвати з рота! Навколішки стати...

Вже я підводжусь і надаю знов...

Впав, непритомний, прокинувся - кров!

 

Мабуть, забився... Вже близько до краю..

Крутиться все навкруги... умираю...

В кого спитати б - чи з՚їв хоч онук,

Може, і в нього хтось вирвав із рук.

 

14.05.1922

 

IV

 

 

Ближче голівоньку... Любий мій, спи...

Завтра ми підемо вдвох у степи.

Пташка співає там, бджілка гуде,

Батечко рідний, далекий нас жде.

 

Сядемо в полі ми втрьох на межі...

«Батечку рідний, нам все розкажи.

Де ти так довго в дорозі барився,

Де ти так в чистім степу закурився?»

 

Спи, моя біла пушинка легка,

Дам я сьогодні тобі молока.

Знову тече воно в грудях моїх.

Пий, моя пташко, бо пити не гріх.

 

І полилось, потекло по щоці...

Пий, це малина в моїм молоці.

Це я вишневого соку влила,

Щоб моя зірка рожева була.

 

Сил не стає... Ось де лихо-біда.

З ким же лишишся ти, квітко бліда?

Як же без мене ти будеш рости,

Хто тебе стане у люде вести;

 

В кого заснеш ти на теплім плечі,

Хто тебе вкриє рядном уночі?

Ні, я на муки тебе не віддам,

В лісі не кину голодним вовкам!

 

Мій ти! Не бійсь! Притулися і спи.

Вранці ми підем туди, у степи...

Пташка співає там, бджілка гуде,

Батечко рідний на конику жде.

 

13.05.1922

 

V

 

 

Ввечері голову вчора одрізала

Галі... дитині моїй,

Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала...

Що це я? Що це я? Боженьку мій!

 

Так, я одрізала пилкою голову,

Думала: м՚ясо я з՚їм...

Думала - м՚ясо, а їла я коливо...

Коливо, коливо, бий мене грім!

 

Царство небесне їй. Ти не лишилася

В світі без мене сама,

Мати твоя не корилась, а билася,

Тільки... вже сили нема.

 

Боже мій, Боже мій, що я накоїла?!

Вбила дитину свою!..

З голоду, з голоду я збожеволіла...

Людоньки!.. (що це - я сплю?)

 

14.05.1922

 

«Чорні стовпи обгорілі…»

 

 

Чорні стовпи обгорілі.

Три. На горі.

Огнища. Огнища. Огнища.

Кидають полум՚я в небо,

Кров՚ю кричать.

Бризкають кров՚ю у небо.

Стогнуть вітри.

А я, як Бетховен, у бурю стою...

Зникла земля, залишилась Голгофа.

Кара прийшла!

Тисячі сов

Дивляться страшно на мене

Звідусіль, звідусіль, звідусіль...

Ха-ха-ха-ха!

Диявольський регіт лунає...

Я збожеволів!

 

2.06.1919

 

«Чи не ти, сліпий, із степу…»

 

 

Чи не ти, сліпий, із степу

Сам зайшов у ліс?

«Так, я сам, але осліп я

Не від сонць, а сліз».

 

Чи не ти це мрію-волю

По дорозі вбив?

«Думав я, що наша панна

Ходить серед нив».

 

Чи не ти у власну хату

Ворога привів?

«Так, привів, але мій ворог

Був також з рабів».

 

Чи не ти тепер, голодний,

Плачеш під вікном?

«Так, але і він без хліба

В хаті за столом».

 

Чи не він у тебе в хаті

Паном, катом став?

Чи не ти синів і дочок

В наймити віддав?

 

29.03.1922

 

«Як Сфінкс, стоїть передо мною…»

 

 

Як Сфінкс, стоїть передо мною

Моя країна жалібна,

Як злука Бога з Сатаною,

Як келих крові і вина.

 

Які думки ховає чоло

Віки закутого раба,

Коли гримлять громи навколо

І йде смертельна боротьба?

 

Чи купчиш ти, народе, силу

І ждеш того ясного дня,

Коли на мрію прудкокрилу

Ти поженеш свого коня?

 

Коли ж ти, Сфінксе, з таємниці

Нарешті здіймеш свій покров?

Три роки чути брязкіт криці,

Три довгі роки ллється кров!!

 

25.12.1920

 

«Життя у всій своїй красі і гнівній силі…»

 

 

Життя у всій своїй красі і гнівній силі

Прийшло з вимогами до нас,

А ми в той час ридали на могилі

Від глуму, сорому, образ.

 

В труні лежали тихо наші мрії

І найсолодші наші сни,

Що вмерли, втративши надії,

В прихід блискучої весни.

 

Ми не пізнали їх в цім образі суворім

І одвернулись од життя.

Ах, скільки ран було вже в серці кволім,

Що снилось тільки забуття.

 

Пішло життя залізною ходою

До брам заводу, до тюрми,

І ми почули над собою

Якісь нечувані громи.

 

І враз прокинулась в нас сила,

І гнів, потоплений в сльозах,

У собі відчув огонь і крила,-

Заблисла віра у очах.

 

І стали битись ми без зброї,

З життям боротись почали.

Які були у нас герої,

Які були у нас орли!

 

Як дивно гордо умирали!

Здавалось, лицарі-діди

З могил славетних повставали

І ось дивують знов світи.

 

Життя подужало, розбило,

Загнало нас в ліси, в яри,

Козацьким тілом землю вкрило

І потоптало прапори.

 

Мов над річками Вавілону

Тепер ми журно сидимо,

І з уст залізного закону

Страшного вироку ждемо.