Читати книгу - "Кому повім печаль мою, Олександр Олесь"

У Степана - рана, а в труні - Марина.

Доня притулилась до Івашка-сина.

У Степана рана... він не розуміє,

Як це вчора сталось, а спитать не вміє.

Пригадав: «Ввірвались, скриню розламали,

Лаялися довго і чогось шукали.

Стерпіти несила, жінка їм і каже:

«Гетьте собі з хати, а то хтось тут ляже!»

Подивився вовком: «Замовчи, холера!»

Вихопив і стрельнув в груди з револьвера.

Я його хапаю за криваву руку,

А над головою бачу вже шаблюку.

Далі, що зо мною сталося,- не знаю,

Розкажу, спочину, тільки пригадаю».

У Степана - рана, у труні - дружина,

Доня притулилась до Івана-сина.

1921

Чи тут лишитись біля хати

І затра бути на сосні?

Чи, може, в темний ліс тікати,

Вовком, ховаючись, блукати

І врешті вмерти навесні?..

Або... Коли б лише справдилось!

Поволі смеркло. Ніч прийшла,

І серце радісно забилось.

Вікно... стук-стук!.. І розчинилось,

І люба руки простягла.

І так щоночі. А уранці,

Ще не світає надворі,

Ще п՚яні сплять - хропуть поганці,

Ще в снах про волю мріють бранці,

А я вже в лісі, на горі.

Мана, химера! Вже гармати

Гримлять громами вдалині,

І військо стало одступати,

Вже шанці кинули копати,

Й село покинуте в огні.

Бери дитину... Де сховати?

В тім самім місці,- знаєш ти,

Сліпим тебе там не знайти...

Прощай, прощай... О Божа Мати,

Сиріт собою захисти!

7.05.1921

Вони під прапором ідуть.

Голодні, босі, а в уяві

Далекі привиди встають,

Встають страховища криваві.

Віками людська кров тече

І божевільних не напоє,

І шабля дужче ще січе

І розливає крові втроє.

Голодний шлунок будить гнів,

І падають старі і діти.

Нема на світі двох братів,

Забуті Божі заповіти.

Ні! Далі, далі від катів! -

Тут страшно дихати і жити.

Туди, туди, де б я зумів

Розбитим серцем відпочити.

...Як тихо тут!.. як любо спочивати...

Ніде ні звука навкруги.

Тут не гримлять громи-гармати

І не куються ланцюги.

Приїхав вчора уночі,

Спустив важкі готельні штори,

Лежав і мріяв, не сплючи,

Про тихий день, про вічне море.

До сонця встав. Краса яка!

Як лев, лежить і диха море,

А вітра-велетня рука

Збива йому із гриви гори.

Душа співала молитви

Красі величного світання.

О Боже, день благослови,

Дай мир і тишу раювання!

Високо сонце вже зійшло,

І пляж, як ярмарок, великий,

Мов безліч квітів розцвіло,

А скільки руху, сміху, крику!

На пляжі ситі павуки,

Такі байдужі і холодні...

І знов я чую молотки -

Проходять босі і голодні.

29.03.1920

I

Проклятий, збуджений громами,

Підвівся, встав з землі

І зарипів голодними зубами

В гнилій кривавій млі.

І він пішов, нестриманий, полями

До міст, до сіл, до хуторів.

Він нападав на все без тями -

І все без тями гриз і їв.

Він розривав бика руками,

Вівцю, як хліба шмат, ковтав,

Дітей малих з՚їдав з кістками,

Не обминав дерев і трав.

Все з՚їв. Тікали - не спаслися;

Догнав у горах, у лісах,

А тих, що в муках розп՚ялися,

Він з՚їв, голодний, на хрестах.

І враз самий лишився у пустелі.

Всміхнувсь. зітхнув, на гору зліз

І написав огнем на скелі:

«Хліб, мир і воля - наш девіз».

29.03.1922

II

Слухайте, слухайте крик із безодні,

Нашу молитву гарячу...

Ви, що обідали й ситі сьогодні,

Киньте хоч шкуру собачу!

Землю укрили ми трупом холодним,

Чорна земля посиніла...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,

Вашої крові і тіла!

Як? Ви не знали, що впала посуха?!

Як? Ви не чули нічого?!

Де ж ваше серце, і очі, і вуха,

Де ж у вас крихта людського?!

М՚ясо ви! М՚яса нам, м՚яса нам вволю!

Падло давно ми поїли.

Гляньте! По нашому чорному полю

Всюди розриті могили.

О порятуйте, бо ми рятувались,

Кору ми їли і глину,

Людської крові із ран напивались,

Мати варила дитину!

Землю укрили ми трупом холодним,

Згляньтесь, о згляньтесь на муки...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!

Хліба нам, хліба, звірюки!

13.05.1922

III

Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки,

Врешті й ходити уже я не зміг,

Ледве дійшов і упав на поріг.

Встав би, підвівся... та зрадили сили...

Плакали діти, баби голосили.

Федір, мій син, на лежанці лежав...

Звісно, каліка: терпів і мовчав.

Рачки надвечір поліз я по двору,

Ледве добрався і вліз у комору,

Наче уже переміг я й біду -

Їсти не хочеться,- смерті вже жду.

Вранці на другий день зирк! Аж у руки

Хтось мені суне кавалок макухи.

Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро...

Бог хай віддячить тобі за добро!

Слина пішла... Затрусилися руки.