Читати книгу - "Заборони для відьми, Велена Солнцева"

 Збиралися ми довго, а все тому  що Любава прибігла до мене в платті на голе тіло, а весь мій одяг на неї не наліз би. Щоправда завдання трохи полегшувало те що на свято слід з'явитися у просторій білій сорочці. Тому ми розпороли парочку моїх і пошили з неї одну для княжни. Мені до сліз було шкода своїх сорочок, адже сукно для них мені мати зі столиці надсилала, але робити нічого, потім все в потрійному розмірі стягну. Невміюча  нічого руками робити князівна тільки заважала, тому домовилися з нею що поки я працюю, вона розмовою мене розважатиме. Правда дуже швидко пошкодувала про це, дізнаючись все більше подробиць як вони з Іваном час проводили, а проводили вони його до неподобства одноманітно.

 Нарешті все було зроблено, як раз до заходу сонця встигла. Вдягнувши на голе тіло діло рук своїх, ми пішли до річки. Любава пропонувала на мітлі полетіти, але я категорично відмовилася. Навіщо місцевих лякати? Вже на підході до річки було чути дівочий спів:

Заплету віночок, заплету шовковий,
На щастя, на долю, на чорнії брови,
Та й пущу віночок на биструю воду,
На щастя, на долю, на милого вроду.
Ой, поплинь, віночку, тихо за водою.
На щастя, на долю милому зі мною.

Любава радісно скрикнула:

-Ой, почалося. 

 Вже хотіла побігти, як я її смикнула: 

-А ти вінка вже сплела? 

 Вона замотала головою.

-І куди поспішаєш тоді?

 Почали по дорозі зривати квіти й трави, виплітаючи з них вінки, та такі щоб пишніші були, щоб суджений що загуляв, відразу побачив та прийшов за своєю нареченою. Мені мій не до чого, просто прикраса, а от Любава свій по річці пускатиме.

 Вінки вийшли справді пишними, і вдягнувши цей витвір мистецтва на голову ми пішли до інших. Свято було в самому розпалі, вже й багаття розпалили, через яке потім стрибати будуть. Дівчат було наполовину більше ніж хлопців, тому ті з особливою ретельністю вибирали майбутню милу, скрупульозно запам'ятовуючи який стог сіна вона собі на голову насунула, а вибрати було з кого, дівчата у нас всі гарні, кров з молоком.

 Варто було нам з'явитися, як Іван побачивши свою наречену на радощах заволав:

-Любавушка. - а потім здивовано помовчавши, додав. - А що це за дівчина поруч із нею?

 Місцевим було мене не впізнати. Я завжди в образі перед людьми з'являюся. Справа в тому що зовнішністю я в татка пішла, мати так казала, а тому зовсім на відьму не схожа. Волосся русяве, очі сірі, шкіра біла і ніяких тобі зелених чаклунських очей, рудого або на худий кінець чорного волосся, вибіленої шкіри тощо, тому в селі я завжди ходила ряджена. Одягала сукню що простіше, додавала собі років десять зачорнивши волосся і навісивши ілюзію, тому і очі потрібного кольору були, і шкіра як борошном припудрена ставала.

 Піднявшись навшпиньки, бо Любава майже на голову вище за мене була, прошепотіла тій на вухо: -Всім кажи, що я твоя дольня родичка, з міста приїхала. 

 Вона тямуще закивала і погойдуючи стегнами попливла у бік Івана, біля якого вже зібралася група хлопців і всі з цікавістю поглядали в наш бік. Не дійшовши кроків п'ять, Любава промовила:

-Це Василина, моя родичка, із самої столиці прибула.

Цікавість з'явилась в очах як хлопців, так і дівчат. Всім хотілося дізнатись щось нове, всі до пліток жадібні були, не можу за це їх засуджувати, бо сама бувало з захватом тіток на базарі слухала. 

  -Доброї ночі.

Голос від хвилювання злегка тремтів, все ж таки я не звикла до подібних заходів. На мене дивилися як на птаха заморського. Ось тільки Любава присікла будь-які наміри в мій бік ємним:

-У неї наречений є, в самого царя служить.

Я ледь зубами не заскрипіла, а виявилося що вона все вірно зробила. Хлопці до мене одразу охолонули, а з очей дівчат зникла ревнива увага. Їх теж зрозуміти можна, їм самим наречених не вистачає, а тут ще й я приблудилася.

 Свято йшло своєю чергою. Мені давно так весело не було, і трохи розслабившись якось пропустила момент коли хлопці покинули дівчат, а самі переправилися на інший берег річки, де їм належить вінки дівочі ловити. Підійшовши з усіма до річки милувалася мерехтінням свічок пущених з вінками, і заслухавшись піснями не відразу зреагувала коли Любава зірвавши вінок з моєї голови кинула його у воду зі словами:

-Може й ти свого судженого знайдеш.

 Ледве не завивши від досади, тому що те що для людей не наділених магією забава, для нас особливий сенс має, але пізніше трохи заспокоїлася. Мій вінок без свічки, дивишся і течією його віднесе. З сарказмом подумала: "Ряджений мій суджений, на голову застуджений". Та навіть якщо хтось упіймає мій вінок, як дізнається чий він, від нареченої стрімголов помчитися.

 Раптом на тому березі тихо стало, веселий гомін хлопців затих і вони з благоговінням дивилися на темну постать, що стояла біля самого краю води. "Мені кінець" - подумала я, коли князь миском начищеного чобота підчепив мій вінок, а потім нахилився і взяв його в руки.

 Любава тихо скрикнула і сховалася позаду мене. От тільки князь дивився не на неї, а на мене. Причому очі ні на мить не відводив, я перша здалася. Відвернувшись від річки, швидко, щосили побігла до лісу. Ох погано, він же маг, а вінок я сама сплела. Та ще й за всіма правилами, потрібні трави туди вплела, ось він, щоби йому порожньо було і знайшов відповідну пару для відьми. У серцях, просто на бігу сплюнула на землю, і навіть не помітила деревце ніби з-під землі вставше переді мною. Гучно стукнувшись лобом впала, але голова у мене міцна, а тому потираючи шишку що наливається, пробурмотіла:

-І який ідіот здогадався тут дерево посадити? - і нічого, що дерев цих цілий ліс насаджено, та тільки досі ні в одне не врізалась. Насилу вставши приготувалася бігти далі, як щось біле майнуло в траві. Підходячи все ближче, розглянула довге біле волосся, й вже вирішила що дівчину хтось образив та тут кинув, як побачила абсолютно голого мужика, і прикривало його тільки це покривало волосся. А ще на тілі його виднілися рани. Тихенько підібравшись до нього, нахилилася щоб почути подих, і почула тихий стогін: