Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Мене несуть у цьому темному залі кудись. А я панікувати починаю. Раптом точно з'їсти хоче, демон нерозумний!? Тому план про втрату свідомості швидко стає неактуальним, адже страх, він такий, що від нього на очі не бачиш. Тож я стрімко смикаюсь в руках демона й лякаю його цим. Він послабляє свою хватку і я падаю на підлогу та боляче приземляюсь на сідниці. Оце так прийшла у свідомість. Та думати про це немає часу. Драпати потрібно! Бажано якомога швидше. Тому начхавши на якісь там його здивовані слова я поповзом, поповзом, перетворюючи білу сукню на ганчірку, повзу назад.
Навіть озирнутися встигаю й помітити шок на обличчі демона. Але хіба мені потрібно знати його реакцію? Ні. Тікати потрібно! Інакше точно з'їсть! Он які м'язи наростив, певно багато вже дарунків зжер, демоняка!

Долоні здираю до крові через гострі кам'яні виступи на чорній підлозі. А десь навіть опіки отримую від іскор, що летять з вогнищ епічно приземляюсь поруч.

Знову повертаюсь, щоб мати час прослідкувати переміщення Крилатого Демона, та його вже позаду мене немає, тож панічно схлипнувши повзу далі, зосередивши погляд на підлозі.
Та щоб я, та колись, і до ворожки?! Ніколи! Як і заміж! Це тепер два табу у моєму житті! Ну й попала.

Капець просто!

Через довгу спідницю сукні повзти ще довго, тому встаю на ноги, знову озираюсь, роздумуючи де ж подівся цей чорт, й починаю бігти. І тут зі всієї сили врізаюсь у щось тверде. Не в стіну. Ні. В Демона!

Ох, щоб мене...

Падаю на сідниці. Вкотре. Але швидко встаю на ноги й пронизую поглядом Демоняку вимагаючи пропустити мене. Тільки йому абсолютно байдуже на мій погляд. Швидше, він дивиться на мене, як на прикольну іграшку й криво усміхається. Ну просто Джокер клятий!

– Далеко зібралася? – Каже нормальною мовою. Супер!

Облизую губи й думаю, як вивернутися. Думай, Лелька, думай!

– Додому! – Злітає з язика раніше, ніж приходить щось розумне.

– Твій корабель розбився, а країна після руйнувань, яке додому? – Хмикає.

Розбили корабель?Руйнування? Я, що, сама погодилася стати дарунком? Ну точно ні! Я навіть нічого про це не знала, а хто там погодився, той нехай і розгрібає цю багнюку.

– Мій дім не тут! – Фиркаю.

– Це я вже зрозумів! І хто ти?

– Точно не твій дарунок! Ким би ти там не був!

– І що, не страшно зовсім? – Так тихо та вкрадливо каже, що мурашки біжать шкірою. Робить крок до мене й нависає зверху. Кладе дві своїх лапи на мої плечі й ще ширше розкидає крила. Дивиться прямо в очі. А в його я бачу спалахи вогню. Чорні, ніби безодня, і з іскрами жовтого. Моторошно, ага. Вміє, Демоняка, страху навести.

– А кого мені боятися? – Фиркаю, приховуючи страх за дзвінким голосом. – Я взагалі не з цього світу! І в демонів не вірю! От так! Тільки в Бога!

Приміщенням проноситься його гучний сміх. Але свої руки з моїх плечей так і не забирає, гад, а я через це поворухнутись не можу.

– Не віриш в демонів? – Хмикає. – Я Імператор Сеер, Головний Демон, Творець Імперіїї Саар!

– Фантазія, я так розумію поганенька? – Буркаю тихенько. – Сеер, Саар…

– Що-о-о-о? – О, так він ще й емоції не контролює. Хоча, якщо вірити фільмам усіляким, то так і є. – Ти! Людина! Ти!...– Ще й красномовством не відрізняється.

Забирає, нарешті лапи з моїх плечей, від чого навіть дихати легше стає. Сили в нього ого-го-го!

– Людина! Так! – Фиркаю знову. – І я… – от як нормально повторювати про те, що я не звідси, у прямому сенсі слова й не виглядати психічно хворою?

– Ти мій дарунок від королівства Ремакс! За допомогу та порятунок! – Його голос ніби грозовий звук лунає всюди, відбивається від вогнищ, що вже шиплять позаду. – Ти – моя полонянка! Безвільна, безправна жінка! І смієш відкривати рота?!

– Я ще й на ногу наступити можу! – Хмикаю, тримаючи власний страх за сімома замками й саме роблю це: наступаю йому на ногу м'якою туфелькою. Але з усієї сили. І поки демон від шоку втрачає мову, починаю тікати, оббігши його.

Назад. До Дашки. А потім геть з палацу! Там вже розберемося!

Пробігаю повз коридори, сад й влітаю у кімнату, де прокинулася. Дашка вже у свідомості. Кричить, плаче, волає на все горло перед служницями, в тому числі перед рудою, й кидається в них подушками.

– Що ви сказали? Хто я? І де моя...– Але тут бачить мене. Уявляю, як виглядаю зараз, ніби привид нареченої, що втекла від Сатани, хоч так і є, й замовкає. – Лелька?! – Шепоче.

– Тікаємо, Дашка! Тікаємо! Бо нас тут точно зжеруть! – Кричу.

Подруга вмить опиняється поруч заплутавшись у власній сукні ногами, тож майже не падає. Та я вчасно хапаю її за руку й тягну за собою.

– Потім свідомість втратиш від шоку. Тут така справа..– на ходу розповідаю їй. – Я якийсь там дарунок Демона Сеера, ти моя служниця, і та, руда. Наша країна зруйнована. Корабель пфф, потонув, – здуваю волосся з обличчя, – і так, я знаю, що насправді все виглядає ніби фігня якась, та я не збожеволіла. Ми кудись потрапили. Точніше твоя відьма нас відправила. Тому… все це твоя вина. Не час, теж знаю, але я тебе точно вб'ю! Тим паче у мене мав бути вихідний!

Дашка слухняно слухає мій словесний викид, й швидко мчить за мною. Не знаю, де ми, та коридори на щастя не стають темніші. Інтуїтивно відчуваю, що там де чорний камінь – живе Демоняка. Всі зустрічні нас шарахаються, і слава Богу, вони виглядають, як люди й не мають крил. Подумати тільки – крила. Справжні. Цікаво, вони мають пір'ячко?