Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

Глава 2.1

Дощ із силою розбивався об магічну парасольку, яка розтяглася над головою напівпрозорим куполом. Я йшла стежкою до високих кованих воріт і відчувала себе першокурсницею, що спізнюється на іспит. Ручки тремтять, ніжки підкошуються, а в голові цілковита каша.

Хоча здавалося б — випустилася минулого року, здала усі сесії, захистила диплом. Чого мені ще боятися?

Як виявилось, є чого.

— Яка жахлива погода, — почулося збоку.

Повз мене пройшли дві леді у віці, тримали шлях у бік торгового кварталу.

— А чого ви ще чекали від ранньої весни, леді Брунхільда? — у голосі її співрозмовниці почулася усмішка. — Сніг зійшов і дякую.

І це точно. За те, що морози цього року не затрималися, варто тільки богам дякувати. Інакше початок навчального року могли перенести на місяць, а то й два. Тоді б матеріал довелося гнати, а не давати спокійно. Головне, щоб зима не почалася раніше, ніж зазначено на календарі, бо з сесіями буде проблема.

Але що там, всі ми звикли, що зима це той час року, коли всі закриваються по своїх будинках і проводять довгі темні дні біля камінів. Натомість у решту часу — життя у столиці б'є ключем.

— Ваша перепустка? — Біля воріт мене зустрів знайомий страж у повному обладунку. Червоні вставки підказували, що цей рік він дослужив до імперської гвардії.

— Прошу. — Я простягла Магнусу невеликий лист.

Скільки себе пам'ятала, саме цей страж завжди стояв на воротах за будь-якої погоди та доби. Залишити територію академії через це було тим ще завданням. Особливо без письмового дозволу від ректора.

Ходили навіть чутки, що в роді Магнуса були велетні. Не так вже й складно в це повірити, якщо порівняти його зростання та розворот плечей із середньостатистичним чоловіком.

— Леді Лорейн Атрікс, — прочитав стражник. — З якого питання ви відвідуєте імперську академію Імвалара?

— Там написано. — Я вказала на перепустку. — Я тепер молодший викладач бестіології.

Магнус зсунув на лоб шолом, знову вчитався в папірець і похитав головою:

— Я отримав розпорядження вас не пропускати, леді Лорейн.

— Це… якийсь жарт? — Видихнула я, послабивши від здивування заклинання парасольки. Кілька холодних крапель впало на руки та шию.

— Зовсім ні. Наказ. — Стражповернув мені перепустку. — Перепрошую, але ніяк не можу не послухатися його.

М-да, і що мені тепер робити? Не через паркан ж лізти? Разочок я таке провернула, але після падіння з двометрової висоти повторювати подвиг бажання повністю відпало.

— Ректор академії у себе? — я не поспішала відходити від воріт. Тим більше, вхід до головного корпусу ось він — за десяток метрів від мене.

— Не можу мати таку інформацію, леді Атрікс, — завченою фразою відповів мені чоловік.

Ну і як тут не порівняти його з непробивними велетнями?! Дивно, що йому ще тролів у родичі не приписали. Ось це геном вийшов би!

Я подумки вилаялася. Відкрити портал до академії не вдасться, надто сильне магічне спотворення. Тут лише артефактами пробивати пролом. А їх, як на зло, у моїй сумці не завалялося.

— Хто наказав?

— Не можу повідомляти ім'я, леді Атрікс.

Та нижчі матерії! І хто, питається, такі жарти жартувати надумав?!

— Магнусе, ти хіба не пам'ятаєш, як я тобі пиріжки з булочної тітоньки Піньї тягала? — пішла на відчайдушний крок. — Щоразу, як у місто вибиралася, приносила тобі цілий кошик. Твоїх улюблених, з вишнею та корицею. Ну.

У темних очах стражника промайнуло впізнання. Він знову почухав потилицю і видав все те ж саме.

— Не можу ослухатися, леді Атрікс.

 Я тільки приготувалася піти ва-банк, як повітря над нашими голова зарябіло, а ще через секунду грюкнув голос, від якого можна було тільки сісти від переляку.

— Що тут відбувається? — не впізнати ректора було просто неможливо. — Магнусе, я тебе питаю!

— У мене наказ не пропускати леді Атрікс, — наче побратим ланцюгового пса відповів стражник, схиливши голову.

— Від кого?

— Не можу сказати…

— Що?! Магнус! До мене до кабінету. І леді Атрікс пропусти. Негайно.

Не чекаючи відповіді, морок ректора розтанув, а я удостоїлася незадоволеного погляду цього громили. У його очах так і читалося "це через тебе мені зараз по шолому прилетить".

Ще через секунду він зітхнув, пропустив мене всередину і щось пробурмотів під ніс. Зважаючи на все, щось зі словами вибачення. А потім попрямував у бік головного корпусу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно