Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

До мене підходить Ґрейс — єдина Змія, якій я завжди радію. Ідеальний крій її форми дозволяє повну свободу рухів. Цій жінці зброя непотрібна, адже саме її тіло — спритне, сильне та убивче — найкраща зброя. Вона спиняється поряд і похмуро задивляється у морську далечінь.

— Щось не так? — я перша порушую мовчанку.

Вона хитає головою. Як же вона схожа на пантеру. Її неймовірні чорні очі зустрічаються з моїми — бруднувато-сірими.

— Я знаю про Андерс.

Я знизую плечима.

— Ти її не вбила.

Напевне, сотий раз запитую себе, якої Ґрейс про мене думки. На сім років старша і найбільш шанована серед жінок на кораблі, вона знає мене краще, ніж будь-хто; роками вона тренувала мене у битвах, добре уявляє, на що я спроможна і знає всі мої таємниці… Однак вона мовчить. Ґрейс регулярно доносила на мене батькові, коли я применшувала свої вміння. Невже вона підозрює, що я радше врятую, ніж уб’ю? Чи відчуває, що в моєму серці геть немає місця для вбивства? Чи може вона вірить, як і мій тато, що з плином часу я навчуся бути однією з них — горлорізом для мого Короля? Вона близька мені, наче сестра, та поки вона Капітанова підлегла, я не можу повністю їй довіритися. Я не довіряю жодній душі.

— Мені сказали, що до нас прибуває гість, — промовляю, делікатно змінюючи тему.

— Так, це правда. Тобі слід підготуватися.

Показую їй ту огидну сукню.

— Бачила, що маю одягнути?

Вона кидає на одежину похапливий погляд.

— Облиш. Я тобі допоможу.

Коли проходимо під палубою, зиркаю на Змію:

— І хто ж він, цей гість, якого так треба вразити?

— Хіба Капітан не сказав тобі? — дивується вона. — Схоже, сам Принц Торін прикрасить наш корабель своєю присутністю. І ще до того, як ти спитаєш, відповідаю: і гадки не маю, навіщо.

Королівський візит? Це щось новеньке. Ми завжди пришвартовуємося на Першому Острові: там батька викликають або до суду, або на зустріч із королем — за новими наказами.

І Капітан завжди відправляється сам. Король бажає таємно керувати справами, тому ніхто з екіпажу «Діви» не присутній на цій зустрічі. Навіть Принц нічого не знає про потаємні накази свого батька — так, у всякому разі, кажуть. От мені і цікаво, кому забажалося зробити цей візит: батькові чи Королю? І чому саме тепер?

Щодо Принца, про нього мало що відомо, його особа огорнута таємницею. Дехто має його за боягуза, що втечею зганьбив свого батька; інші ж твердять, що він — відданий книгам вчений. До мене навіть долітали чутки, що під вигаданим іменем він веде проти Короля секретну війну, і вони не бачилися роками. Якою б не була правда, точно відомо: Принц рідко з’являється на люди. І ось така дивина — він їде сюди. Навіть не уявляю, що задумав мій батько, та схоже, добром тут і не пахне.

Трішки відпочиваю у своїй каюті, хоч двері зовсім не дають відчуття захищеності. Каюта тісна і вбога: ліжко займає усю довжину однієї стіни і меблів майже немає. Можу на пальцях однієї руки перерахувати всі свої пожитки: одяг, ніж, скриня, миска для вмивання та нічний горщик.

Ну і ще нова сукня.

Я кидаю її на підлогу і стрибаю у свій гамак. Ґрейс нахиляється за сукнею і кривиться:

— Із якого опудала Капітан це зняв?

— Страшно й подумати! — можливо, це шмаття належало жінці, з якою він розважався у своїй каюті, коли ми востаннє пристали до берега. Або ж здер із мертвого тіла як трофей. У всякому разі, мені не хочеться це уявляти.

Ґрейс, посміхаючись, струшує сукню і промовляє:

— А хіба він не знає, що для твого респектабельного вигляду нової сукні явно замало? — ліктем штурхає мене в бік.

Із моїх уст вилітає зойк удаваного обурення і рвучким рухом я змушую себе піднятися. Треба із цим покінчити.

Ґрейс допомагає мені одягнути сукню. У ній виявляється аж сім шарів тканини, що формують пишну спідницю, а корсет із глибоким вирізом такий щільний, що я ледь дихаю.

Поки Ґрейс затягує на моїй спині стрічки, думками повертаюся у дні, коли я була ще зовсім малою. Вона — одна із небагатьох, хто звернув на мене увагу. О, як же багато часу ми провели разом!

— Пригадуєш, ти колись розповідала мені історії?

Я аж вигинаюся, коли Ґрейс затягує мене в корсет, все дужче і дужче.

— Які історії?

— Про магію. І про Магів.

Як же мені тоді хотілося вірити, що вони насправді існують. Либонь, це бажання збереглося і досі.

Вона на мить зупиняється:

— Так, пам’ятаю. Чому ти про це згадала?

Я знизую плечима. Книги з історії стверджують, що Маги покинули Схід ще сотні років тому, але ж магія могла і взагалі не існувати. Бо чому сьогодні про неї жоден ані сном, ні духом? Утім я завжди любила будь-які згадки про магію; втеча у легенди з міфічними істотами бодай трішки захищала мене від реальності.

— Дивуюся, що ти це пам’ятаєш.

Я замовкаю, але лише на мить.

— У мене не так уже й багато яскравих спогадів.

Ґрейс м’яко торкається моєї руки і підборіддям спирається на плече:

— Ти слухала звичайні казочки, щоб швидше заснути. Забудь всі ці дурниці.

Усмішка зникає з моїх уст. Слова Ґрейс завдають мені пекучого болю. Я сподівалася, що вона знову розповість казочку, втішить мене.

Слід якось змінити тему. Я відкашлююсь.

— А мені щось зробити із зачіскою? — пальцями занурююся у пасма, закручені у спіральки.

— Твоє волосся просто чудове, — відповідає вона.

Але я не зважаю на її слова, а пробую зібрати докупи усі пасма і зафіксувати вгорі, підозрюючи, що ця купа на голові не надто мені до лиця.

— Як тобі? — запитую я, але Ґрейс мовчить. Хоч вона стоїть позаду мене, я все одно відчуваю зміну її настрою, від чого насуплюю брови: — Що з тобою?

— Нічого, — відповідає вона з легкою зневагою. — Гадаю, що кучері треба розпустити. Зрештою, твоєму батькові найбільше імпонує саме така зачіска. Ти ж не даси йому зайвого приводу для гніву?

Що правда, то правда. Розпатлане волосся разом із сукнею — ще одне нагадування про те, що я — неофіційна членкиня екіпажу. Лише на самоті я збираю кучері в пучок і насолоджуюся тим, що окремі пасма не лізуть в очі.

Ґрейс обходить мене, зосереджено оглядаючи з ніг до голови, і зрештою зупиняється.

— Гадаю, Капітану не буде до чого придертися! — схвально усміхаючись, каже вона.