Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Ми сідаємо разом у гамак, легенько розхитуємося і вона бере мене за руку, що доволі дивно. Цей жест видається мені до болю материнським і в якусь чудернацьку мить я ледь не пускаю сльозу. Якось треба відволіктися. Придивляюся до її долоней — через брак пігменту на шкірі утворилися білі плями, такі собі мініострови. Вони біліють по всій довжині рук: колись побачила, як вони визирали з-під її рукавів. Малою, бува, уявляла собі, як по всьому тілу Ґрейс розкинулася мапа — і увесь світ розмістився на ній одній.

— Тобі варто більш посилено тренуватися! — промовила вона.

Я мовчу, позаяк жодне, навіть найкраще тренування у світі не вирішить моїх проблем.

— До слова, Мерріан, немає нічого поганого у вірі в магію.

— А якщо це казочки для малят?

Ґрейс змовницьки посміхається:

— У кожній казці є трохи правди.

Ґрейс йде, і що мені тепер робити? Лише чекати, коли мене покличуть.

Витягаю зі скрині мертву пташку. Від її смороду нема чим дихати. Плоть уже почала тліти і вогник життя, що жеврів разом із теплом тіла, остаточно згас. Тепер неможливо нічого дослідити. Дідько! Відкриваю ілюмінатор — в обличчя бризкає вода — і викидаю крихітне тільце в океан. Гадаю, її смерть не така вже й марна, адже на глибині котресь із голодних створінь залюбки нею поласує.

Я знаю, чому Ґрейс наполягає на посилених тренуваннях. Моя Ініціація — ось що її турбує! Ритуал цей огорнуто таємницями, і у кожного він свій, не такий, як в інших. Якось я спитала Ґрейс, чого мені очікувати, і вона замислилась, перш ніж відповісти.

«Ти не маєш права запитувати. Я не маю права розповісти. Ти або пройдеш через все це, або ні. Це — єдиний шлях».

Можливо, вона і знає щось про мою Ініціацію, та мене це не надто заспокоює. Вона ж бо не боїться нічого на світі — на відміну від мене.

Тому не знаю, що мене лякає найбільше — власне Ініціація чи те, що відбувається потім. Скільки ще мені чекати на перше завдання? І що тоді? Чи доведеться мені когось убити? Я б змогла. Гадаю, я давно спроможна на таке. Ґрейс у цьому вже переконалася.

Але чи ж можна продавати життя за гріш? Хіба може воно обірватися через примху однієї людини?

Все ж одна річ — ухилятися від батькових наказів, і зовсім інше — не коритися йому як Капітану, що отримує вказівки від Короля.

Опускаю погляд на поріз на своїй руці. Напевне, батько має рацію. Я надто слабка. Моя свідомість витісняє ці думки і знову зосереджується на візиті Принца. Те, що для зустрічі вибрали саме це місце у безкрайньому океані, видається мені дуже підозрілим.

Ми дуже близько до невидимої лінії, що розділяє Східні води від Західних. І ми ніколи не перетинаємо цю межу, бо Західні Острови нікому не належать, навіть Королю, вони самі по собі. Коли війна вщент розбила єдність Дванадцяти Островів, Західні повністю занепали і про них пішли погані чутки. Про беззаконня, варварські клани і злісних створінь, що шмигають на глибині. Кажуть, що останній із Магів досі живе на Заході і його чари страшніші, ніж за часів союзу Магів із Королями. І дотепер навіть у бувалих моряків аж жижки трусяться від згадки про легендарних морських хижаків, хоч все це лише міф. Будь-хто задихає вільніше, коли ми бодай на йоту відступимо від Західних вод.

Окрім мене.

Вже давно мене цікавить все, що за межею, і саме тому Ґрейс охоче розповідала мені в дитинстві історії не тільки про Схід, а й про Захід. Може, когось ці таємничі забуті Шість Островів збіса лякають — але мене, навпаки, так приваблюють, що я прагну кинути виклик невідомому. Утім підозрюю, що коріння цього почуття — радше від мого палкого бажання втечі, ніж від сміливості.

Однак тільки я думаю про це. Тепер ясно, навіщо батько заманив Принца Торіна в ці буремні води. Він хоче його залякати! А мене верне від думки про свою роль, яку доведеться зіграти у цьому візиті.

Не знаю, скільки годин промайнуло, допоки хтось не постукав у двері, врятувавши мене від тяжких думок. Поміж тим «Діва» зупинилась і стала на якір. Я відчиняю двері, а за ними стоїть Бронн. Якусь мить він дивно розглядає мене, і я трохи бентежусь, поки не згадую про нове плаття. Впевнена, він буквально душиться від сміху.

— Що тобі потрібно? — вже й не згадати, коли востаннє Бронн заглядав до моєї каюти.

Насилу він видавлює зі себе:

— Принц Торін вже близько. Тебе чекають на палубі.

— Яке ж це щастя для мене! — промовляю, не в силах стримати сарказм і додаю, побачивши його остовпіння: — Усе гаразд! Я знаю, куди йти!

А той і далі мовчки стоїть, його обличчя — байдуже і втомлене. Я проштовхуюсь повз нього, ледь стримуючи своє роздратування. Відколи це на борту «Діви» я послуговуюся ескортом? Охоронець ледь встигає за мною, але я не зважаю. Стіна мовчанки, що вибудувалася між нами раніше, все вищає.

Це вперше, коли на борту «Діви» ми розважаємо королівську кров і я й гадки не маю, що втне наша вітальна комісія. Піднімаюсь на палубу і бачу: екіпаж вишикувався у рівну шеренгу в повній амуніції — суцільно чорний верх і низ, прихоплені на талії темні плащі, каптури на головах. Мій батько стоїть у повній готовності до урочистої зустрічі; за його спиною — Клів і Рен, а Ґрейс тримається неподалік. Хоч я живу серед них, вигляд цих людей у церемоніальному вишколі та у світлі смертоносної слави швидко дозволяє зрозуміти, який жах вони вселяють у серця своїх ворогів. Видається мені, що їхні союзники трусяться від страху не менше.

Коли ми наближаємося, батько піднімає на мене очі. Я полегшено зітхаю: обнова йому до душі.

— Ось і Мерріан! Ти чудово виглядаєш, доню!

Він говорить надто голосно і я усвідомлюю, що ці слова адресовані не так мені, як його екіпажу.

Я очікувала, що моє убрання розвеселить інших; може, дехто й відверто посміється з нього. Та, судячи з відвертого остовпіння кількох чоловіків, ефект вийшов цілком протилежний.

— Дякую, Капітане! — я намагаюсь поводитися чемно. Зрештою, інакше й не можу, бо біля нашого корабля пришвартувався величезний корабель, розміром майже як наш. Блакитно-зелений королівський прапор майорить поряд з прапором Східних Островів. Він неймовірно яскравий і добре підкреслює