Читати книгу - "Останнє полювання"

— Яка?

— Повня. Коли мільярдеру розпанахали черево, місяць був уповні.

Звична її фігня. Кров, безумство, загадки… По його спині пробігли мурашки, через що він аж затрусився. Після того, як Ньєман пережив смерть, йому постійно було холодно, ніби життєві функції його організму так і не відновилися.

— А що сказали родичі?

— Німецькі фліки ледве наважилися їх допитати. Це ще одна причина, чому нас відправляють туди: нам буде легше взятися за їхній клан. Зараз поверніть праворуч.

— Куди саме ми їдемо?

— Зустрітися з лікарем, який стежив за розтином.

— «Стежив»? Що ти маєш на увазі?

— Ґаєрсберґи вимагали, щоб на розтині був присутній їхній сімейний лікар.

— Що це за дурниці?

— Особливий захід. Шенген поширюється і на трупи теж, а в Ґаєрсберґів довгі руки. Тепер ліворуч.

Ньєман повернув кермо, і вони опинилися на кам’янистій ґрунтовій дорозі, що тонула в глибокій тіні. Буро-зелені дерева спліталися кронами і ніби підсаджували одне одного, щоб дістатися неба.

— Не розумію. Ми не до лікарні їдемо?

— Нам прямо.

4

Раптом дорога різко повернула вбік, а внизу показалося озеро — величезне дзеркало, що виблискувало на сонці. Береги ховалися під бахромою чорних сосен. Поверхня води, колір якої коливався між відтінками сталі й шиферу, нагадувала тверду, стиснуту, непроникну масу.

— Озеро Тітізе, — оголосила Івана, горда справленим ефектом.

Ньєман помітив шале, що поначіплялися на схили пагорбів довкола водної гладі. Дерев’яні хати, новесенькі, але дуже древні на вигляд, створювали враження затишного світу, де час зупинився. Чудова картинка для обгорток шоколадних плиток.

Він знову поглянув на гладеньку, ніби хромовану, поверхню озера. Вона була схожа на кар’єр, де видобувають якусь особливу руду, ту, з якої були відлиті бомби Люфтваффе.

Дорога ще раз повернула, й озеро зникло. І знову хвойний тунель… Ньєман не дуже добре розумів, куди вони їдуть.

— Філіпп Шюллер, — пояснила Івана, — мешкає у комуні, у центрі, що підпорядковується товариству Макса Планка — це аналог нашого Національного центру наукових досліджень. Ці вчені живуть у практично самодостатній спільноті. Їхні лабораторії працюють на сонячній енергії, вони вирощують власні городи й самі виробляють мило.

— Клас.

Ньєман не міг утриматися від глузливого тону, коли мова заходила про екологію та її захисників. Утім, він знав, що ці активісти мали рацію в тому, що стосується майбутнього.

Ніби на підтвердження цієї думки, із краєвиду зникли будь-які ознаки цивілізації: ані найменшого стовпа, ані найменшої рукотворної споруди. Тепер усюди панувала природа, наче з висоти своєї крижаної байдужості.

Ґрунтова дорога пішла вниз у напрямку невеличкого видолинка, де гніздилася купка ферм, яку оточував порослий диким виноградом мур.

— Ти точно не помилилася адресою? — запитав він, усе більше розгублюючись. — Вони тут козиний сир виробляють чи що?

— Не треба сарказму, Ньємане. Ці чуваки — люди з майбутнього.

— Дивись, — зауважив він, — нас навіть вийшов зустріти один із семи гномів.

Чоловік і справді мав бороду, як у гнома, і черевце, але що ближче він підходив, то чіткіше було видно, що він нормального людського зросту. Круглі окуляри, палиця в руці, радісний вираз на червоному обличчі — він і справді міг би належати до банди Білосніжки — напів-Розумник, напів-Веселун.

— Пригальмуйте, — сказала Івана. — Це, мабуть, Шюллер. Я попереджала його про наш приїзд.

Ньєман послухався і зупинився, порівнявшись із господарем, який чекав на них перед брамою муру.

— Перепрошую, — сказав він, нахилившись до водійського вікна, — але на території хутора автівки заборонені.

Він говорив ідеальною французькою, щонайбільше — з легким німецьким чи ельзаським акцентом.

— Це заповідна зона, — додав він, а тоді, киваючи на квадратну, вкриту глиною ділянку землі, мовив: — Ось парковка.

Виходячи з «вольво», Ньєман помітив, що сільські будинки, видимі з-за муру, і сам мур, а також численні скупчення дерев, що оточували хутір, складали по-японськи гармонійний сад: кольори, розташування, рівновага — усе здавалося навмисне продуманим так, щоб навіювати почуття безтурботності.

Представившись, фліки пішли за Шюллером. Усе довкола сяяло зеленню: лишайник, папороть, кропива прикрашали своїми візерунками браму, і чимдалі сильнішав і так неслабкий запах гною. Дослідження майбутнього? Серйозно?

У дворі недовірливість Ньємана тільки зросла: якісь жінки вручну прали білизну в цинкових тазах, якісь чоловіки возили тачками гній, інші, геть бородаті, сиділи за довгим дубовим столом і лущили горох…

— Не вірте своїм очам, — сказав Шюллер, усміхаючись. — Наші вчені — одні з найкращих у Європі. Серед нас є навіть нобелівський лауреат!

— Над чим конкретно ви працюєте? — скептично запитав Ньєман.

— Біологія. Фізика. Генетика. Шукаємо вирішення екологічних проблем.

Івана втрутилася:

— Але ви також сімейний лікар Ґаєрсберґів?

— Це те ж саме, хіба ні? — глузливим тоном відповів він.

І, схоже, одразу пожалкував про це.

— Вибачте, — мовив науковець, — зараз не час для жартів. Бідний Юрґен… Я бачив, як він народився, уявляєте? Сюди, будь ласка.

Шюллер попрямував до головної будівлі, на дверях якої висів дзвоник і кований залізний лелека. Ньєман не міг відвести погляду від цих представників наукової еліти, які були схожі на банду хіпарів часів сімдесятих.

Лікар штовхнув важкі двері, скинувши гумаки на кам’яному ґанку. За дверима тісними рядами шикувалися вовняні капці.

— Вам не важко роззутися? Заходьте.

5

Вони потрапили до кімнати з іншого століття: викладена клінкером підлога, високий, ніби арка, камін, етажерки, заставлені мідними каструлями. По центру кімнати громадився великий стіл із невеличкими лампами під абажурами з матового скла. Через напівзачинені віконниці всюди панували червонуваті сутінки.

Надягнувши капці, обоє фліків пройшли далі.

— Пива? Шнапсу?

Шюллер відчинив гігантський холодильник із льодогенератором, який виділявся з решти обстановки. Його сяйво пронизувало бороду чоловіка, і вона виблискувала, наче пінта темного.

— Не відмовлюсь від пива, — сказав Ньєман.

— Я теж, — докинула Івана.

Вони мовчки сіли за стіл. У повітрі плинули запахи воску та вологого каменю: приємніше, ніж випари гною.

Відкоркувавши пляшки з пивом, вони почекали ще кілька секунд. Трохи уяви — і можна було відчути себе в якійсь середньовічній таверні.

— Що саме ви хотіли дізнатися? — нарешті запитав Шюллер. — Два дні тому я подав звіт французькій поліції. Мене також допитували хлопці з ландесполіцай. Повірте: якщо вбивають Ґаєрсберґа, тут здіймається така буча!

— По-перше, — перейшов у напад Ньєман, — я хотів би прояснити