Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Ми всі знали, що двері відчиняться. Очікували цього. І все одно цей шиплячий звук уламком льоду впивається в серце. Не даючи дихати. Примушуючи вмирати всередині від розпачу.

Цього разу слідом за борошнистими в камеру заходить синя жінка. Реально синя. З синювато-чорним волоссям, зібраним у високий довгий хвіст. З чорними губами й обведеними чорним червоними розкосими очима на вилицюватому різкому обличчі. У графітовій сукні, що обтягує її худе тіло, як друга шкіра. Схожа на змію. Небезпечну. Отруйну.

Обводить нас крижаним оцінювальним поглядом. Як товар на прилавку. І несподівано знаходить очима нас із Сонею. Точніше… Соню?

Чомусь немає наказу від борошнистих ставати в ряд. Чому ні? Чому вона дивиться тільки на племінницю, що притискається до мого боку? А потім просто киває.

– Беру, – кидає низьким грудним голосом.

І борошнисті тут же прямують до нас.

Ще не до кінця вірячи в те, що відбувається, я, як уві сні, мотаю головою. Ні. Ні. Ні. Я не віддам! Не дозволю!

Вони підходять дедалі ближче. Скриплять щось загрозливо.

Заштовхую Соньку собі за спину. Закриваю собою. Задкую, штовхаючи її до стіни, щоб не зайшли ззаду.

− Відійди від неї! Вам зробили величезну честь, – шипить один із борошнистих наставляючи на мене якийсь ціпок. Його кінець починає потріскувати, наче електричними розрядами.

Другий загрозливо веде таким же по колу, не дозволяючи решті дівчат підійти. І це діє. Нас мало. Дівчата бояться. Опускають винуваті очі. І стоять.

Напевно, їх можна зрозуміти... Ми всі тут безпорадна худоба, виставлена ​​на продаж. І вони. І я. І моя Соня. Ніхто не хоче закінчити, як Віка. Ніхто нікого не врятує. Ніхто не зможе. Мабуть, це і є та сама вивчена безпорадність. Але це не означає, що я маю з цим змиритися.

– Ні! − гарчу, відчуваючи спиною панічну дрож Соні. Вона ховає обличчя між моїми лопатками. Схлипує. – Не смійте її чіпати!

Розумію, що надії на порятунок немає. Але я не можу так просто здатися.

− Дурна самка! − цикає роздратовано борошнистий. Стискає свою палицю сильніше. І приходить біль.

Мене немов тисяча голок прошиває наскрізь. І всі м'язи конвульсивно стискаються. Як від удару струмом. Ноги підкошуються. Я з хрипом падаю на коліна, чуючи переляканий крик Соні.

− Лі-і-іна! – схлипуючи, кличе небога, намагаючись допомогти мені втриматися на ногах. І я, зібравши всю волю в кулак, всю рішучість, що є в мені, змушую себе піднятися. Знову закриваючи собою рідну людину.

− Дурна, − вищиряється борошнистий, знову замахуючись.

Я не встигаю навіть зробити вдих, як моя свідомість знову вибухає вже знайомим болем. Його так багато, що він затоплює всю мене розпеченим жаром. Ламає волю.

Удар тіла об підлогу моя свідомість вже майже не фіксує. Але крізь гомін у вухах я чую крики Соні. Моєї Соні, яку я не змогла захистити. Яку забирають у мене.

Плачучи й скиглячи, повзу на цей на звук, невідомо як змушуючи тіло рухатися. А може, мені тільки так здається, що повзу. Може, я давно вже лежу в нестямі, згоряючи в пекельному полум'ї болю. Чіпляючись за цей біль, щоб не загубитися у темряві назавжди, щоб боротися. Навіть якщо марно.

Але багряна темрява все одно перемагає.

Свідомість повертається до мене повільно. І далеко не одразу я згадую, де знаходжусь, і що сталося. Так хочеться вірити. Що це все жахливий сон. Довгий та жорстокий. Але ж сон.

− Ліно, нумо, люба. Розплющуй очі. Тобі треба харчуватись, щоб жити.

Я знаю цей голос. Це Марина.

Отже, не сон.

Немов звір, що затаївся, біль наздоганяє мене знову, як тільки я намагаюся поворухнутися.

– Соня, – хриплю, ковтаючи сльози.

– Її забрали. Вже майже добу тому, – мого чола торкаються прохолодні пальці.

− Ні, − схлипую.

Не хочеться жити. Нічого не хочеться.

− Ліно, тобі треба змиритися. Ти нічого не могла вдіяти. І нічого не зможеш, якщо здасися зараз, – не відстає Марина.

− Залиште мене! Всі залиште! − плачучи, я згортаюся в клубок. Начхати, що все горить і ниє. Начхати, що до горла тут же підкочує нудота. Начхати! На все начхати!

− Залиш її, Марино. Нехай прийде до тями, – чую я тихий голос Каті.

Хтось схлипує. Швидше за все, Маша.

– Сьогодні знову можуть прийти. Якщо вона так і лежатиме далі, вони її доб'ють, – заперечує Марина голосно. Очевидно, сподіваючись, що я почую. Думаючи, що мені не байдуже.

Але мені байдуже. Нехай добивають.

Час більше не має для мене значення. Як і навколишній простір.

Я не відчуваю голоду. Не відчуваю вже болю. Нічого. Здається, що у всьому тілі живим залишився тільки мозок. І тільки він не дає мені остаточно канути в порожнечу, примушуючи згадувати. Раз за разом. Прокручуючи перед моєю уявою всі жахи нашого полону. І те, як прийшли по мою племінницю.

У вухах досі дзвенять Сонині крики.

Куди її забрали? Навіщо? Що робитимуть із моєю бідолашною дівчинкою?

Може… є можливість дізнатися? Може, не все ще втрачено?

Маленька іскра надії спалахує в серці, змушуючи його відчайдушно тріпнутись у грудях.

Може… коли мене теж звідси заберуть, я зможу дізнатися про її долю… чи навіть знайти спосіб її врятувати? Марина має рацію. Не можна здаватись. Не можна. Потрібно, щоб мене випустили звідси. Нехай навіть рабинею. Головне, вибратися із цієї проклятої коробки. А для цього треба триматись за життя. Потрібно, щоб мене обрали й купили якнайшвидше.

Низько застогнавши, я змушую себе розслабити м'язи. Боляче так, що вити хочеться. Але я все одно випростуюсь, перевертаючись на спину. Дихання виривається з грудей із надсадним хрипом. І перед очима танцюють темні плями, посилюючи нудоту.

Тут же збоку чується шурхіт, і в полі мого зору з'являється обличчя Марини.

− Лін, ти як?

− Допо-мо-жи, по-їсти, − видавлюю з себе.

– Поїсти? Звісно, зараз допоможу, − з полегшенням зітхає дівчина. − Давай тільки посадимо тебе, щоб ти не подавилася. Катю, допоможи мені.