Читати книгу - "Інша сторона, Ліана Меко"

А ви знали, що ваше життя залежить від вас тільки відсотків на п'ятнадцять?  Все інше - воля випадку.

Вони дізналися про це дуже рано. Просто одного разу плавна течія їхнього існування викривилася, зійшла зі шляху і впала в бурхливий брудний потік, у якому скільки не борсайся - тільки сильніше загрузнеш у смердючій рідині.

Жоден психолог, соціолог або ще якийсь розумник-фахівець не зміг би точно сказати, чому саме їм трьом випала така незавидна доля. Чому саме їх трьох зробили відщепенцями, ізгоями, подушками для биття.

З однокласниками і гірші, і ганебніші події траплялися, але головними жертвами чомусь зробили саме їх трьох.

Як так вийшло - ніхто не знав.

Може, все почалося того дня, коли в третьому класі Ліза принесла до школи вошей? У її тітки не було ні часу, ні бажання стежити за тим, з ким гуляла племінниця, і дівчинка водилася з недолугими, неблагополучними дітлахами - ринковими жебраками, від них і тягнула всяку заразу.

А може коли одного разу після літніх канікул Влад прийшов до школи з відрослим волоссям, довгим, як у дівчинки. Саме тоді йому придумали нове прізвисько. Сорокін - до цього Сорока, тепер став Сарою, частіше Сарочкою.

Чи ні, скоріше за все, навіть раніше - ще в першому класі, коли вчитель не дозволив Антону вийти в туалет на уроці, і той обмочився. Однокласники сміялися й тикали пальцями, і навіть учителька обурено розмахувала руками, і кричала як потерпіла, присоромлюючи Антона, мовляв, невже в сім років не можна дотерпіти до перерви...

Ліза і Влад тоді були єдиними, хто не сміявся, навіть навпаки - підтримали хлопчика. Влад дав йому чисті штани зі своєї змінки, а Ліза, щоб утішити, пригостила цукеркою.

І цей неприємний випадок ніби об'єднав їх, зв'язав воєдино, наче міцний джгут. Нерозлучна трійця - стали називати їх учителі. Тріо аутсайдерів - почали обзиватися однокласники.

Їхня дружба почалася того дня. І, напевно, того самого дня було покладено початок травлі, яка з кожним роком ставало дедалі витонченішою, дедалі огиднішою. Знущання, образи, побої - в однокласників був присутній весь набір юних садистів.

Будь тріо поодинці - не витримали б. Але вони були разом - три знедолені ізгої - і разом вони були сильні. Разом вони могли чинити опір загальній ворожості, разом вони протистояли ворогам із шаленим відчаєм.

Незабаром це протистояння переросло у справжню війну. Три аутсайдери проти цілого світу. Три підлітки-невдахи проти полчища жорстоких ворогів. Три друга проти несправедливості життя.

Дуже скоро вони зрозуміли, і швидко зійшлися на думці, що вони мало на що можуть вплинути. Скільки не старайся, скільки не лізь зі шкіри геть, якщо життя вирішило тиснути тебе пресом - задавить. Одного разу вони прийняли цю істину, і з кожним новим днем лише сильніше в ній утверджувалися.

Не було навколо жодного позитивного прикладу, жодної людини, яка змогла б вирватися зі свого задушливого сценарію, прорвати межі можливостей, щось кардинально змінити. Не було навіть серед дорослих. Лізкині батьки загинули, коли вона була зовсім дрібною, її виховувала тітка, та до племінниці не було діла, вона була зайнята своїми рідними дітьми. Батьки Влада на знос працювали на заводі за копійки, а у вільний час просто бухали. А в Антона хоч батьки й були начебто й непоганими людьми: торгували на ринку шмотками, і справи в них йшли непогано, але сином вони особливо не опікувалися - хлопець ріс, як бур'ян, наданий сам собі, його скарги не слухали й не чули, відмахувалися, посилаючись на те, що пацан сам повинен уміти розв'язувати свої проблеми, а коли той починав скиглити й просити про допомогу - карали.

У школі теж рівнятися було ні на кого: розлючені вічно незадоволені вчителі, жорстокі учні, похмурі прибиральниці, продавщиці, двірники, гардеробниці. Жодного щасливого обличчя. Жодного. Кожен зосереджений на собі, на своїх проблемах, замкнений у своїх клітках - бігають, щось із себе вдають, пижаться, а втекти з "в'язниць" не можуть. Тому що в'язниці ці невидимі: сталеві ґрати не розгледіти, не помацати, не розсунути і не втекти. Виходу не знайти. Тому що виходу-то й немає. Тільки вперед ногами.

Першим проти такого укладу збунтувався Антон. Просто одного разу заявив, що більше не вчитиметься - який сенс: ну здобуде він освіту, ну піде в інститут, стане якимось фахівцем, а далі що? - ненависна робота, дружина, від якої вдавитися хочеться, кричущі дітлахи, від яких втекти б якнайдалі...

До чого все це? Навіщо? Йому такий сценарій не подобався. Нехай він не міг щось кардинально змінити у своєму житті, але він міг хоча б не плисти за течією. Він міг чинити опір потоку.

Влад підтримав його відразу ж - аж надто приємно лягли на поранену дитячу психіку слова друга, знайшли відгук, пробрали дощенту. Так! До біса систему! До біса правила! Він сам творитиме своє життя - хоча б у тих межах, до яких зможе дотягнутися...

Ліза довго сумнівалася. Дівча - що з неї візьмеш? Та й надто звикла бути слухняною. Тітка вимагала приносити додому п'ятірки, і та не розуміла - як можна її не послухатися. Старалася, недосипала, по кілька разів переписувала чернетки, щоб домашка виходила ідеальною, плакала, мучилася, але продовжувала йти затвердженим шляхом. Їй було дуже важко спробувати жити по-іншому, але врешті-решт і вона долучилася до протесту.

Ясна річ, зовсім не ходити до школи вони не могли - батьки б цього не потерпіли - але вчитися трійця тепер стала геть погано. Ліза скотилася до трійок, а хлопці міцно закріпилися в двієчниках. І жити раптом стало в рази простіше - без клопоту, без непотрібних зусиль, без дурних турбот і безглуздих правил.