Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Розділ 3

 

 

Наступний день видався ясним, хоча й прохолодним. Десь серед гілок поки ще голих дерев щебетали невгамовні птахи, вітаючи перші весняні дні. Сніг майже розтанув, і на прогалинах з'явилася молоденька трава. Потягнулися до сонечка ніжні оксамитові голівки перших квітів — примул.

Яна в короткому пальті в чорно-білу клітинку, фетровій беретці, що прикривала густе темно-русяве волосся, та в чобітках на низьких підборах прямувала звичним маршрутом в бік лікарні. Вона намагалася відволіктися від гнітючих думок, милуючись довколишньою красою та спостерігаючи за небагатьма перехожими, що вигулювали песиків.

Дівчині теж хотілося неспішно пройтися повз порожні дерев'яні лави та подихати прохолодним свіжим повітрям, проте на неї чекали хворі. Рішуче обминувши огорожу парку, Яна втягнулася в потік тих, хто квапився почати трудовий день.

Вона розуміла, що їй не вдасться уникнути зустрічі з Вікою, однак, зіткнувшись з нею у дверях ординаторської перед традиційним ранковим обходом, Яна на мить розгубилася — лікарняний психолог ніколи не приходила на роботу раніше одинадцятої.

Пересиливши себе, Синичка заговорила першою:

— Ще раз вітаю.

— З чим?

Вікторія виглядала пречудово — втім, як завжди. Кожна прядка лежала на своєму місці, макіяж наближався до бездоганного, хіба що не дуже ясний погляд свідчив про недоспану ніч. Мимоволі відзначаючи усе це, Яна не одразу звернула увагу на дивне запитання.

— З початком нового дня і... — Не могла ж їй наснитися учорашня телефонна розмова? — І майбутнім весіллям.

— А, ти про це! Зовсім жартів не розумієш? Вчора у мене був жахливий настрій, от я і подумала — навіщо страждати наодинці? Зателефоную-но я подружці, нехай і вона трохи помучиться. Це такий психологічний прийом, — Віка вишуканим жестом змахнула невидиму порошинку з халата Яни й нудотно-турботливим тоном запитала: — Невже ти образилася? А я гадала, що розумниця Синичка сама здогадається, що й до чого.

Яна відчувала, що повинна щось сказати, але не могла видавити з себе жодного слова. Те, що відбувалося, більше нагадувало помсту ніж розіграш. Вперше в житті дівчина відчувала себе справжньою дурепою, і це відчуття лише посилилося, коли за спиною Вікторії з'явився Віталік. Дівчині не хотілося з'ясовувати стосунки з Вікторією у нього на очах.

— Доброго ранку, красуні.

Віталік посміхнувся й водночас поглянув на Віку так, що одразу стало зрозуміло, кого саме він вважає красунею.

Тільки сліпий не помітив би, з якою пристрастю він дивиться на вродливу блондинку. Буквально на мить він обійняв її за талію, притулився, і Яна більше не сумнівалася — ці двоє близькі. Побаченого виявилося досить, щоб дівчина відчула себе зайвою. І жахливо нещасною. Задоволена Вікторія погладила Віталіка по грудях і надула губки.

— Уявляєш, Вік, не встигла я повідомити Синичці, що ми зустрічаємося, як вона одразу ж вирішила, що справа йде до весілля. І здається, це її не на жарт засмутило, — Вікторія помовчала, даючи можливість всім присутнім втямити її слова, і лише потім поблажливо додала: — Та хіба можна звинувачувати її за подібну слабкість?

Серце Яни калатало в грудях, наче метроном, відраховуючи останні секунди жіночої дружби. Вона не збиралася відповідати на жорстокі випади Вікторії й не бажала бачити повні жалю очі Віталіка, котрий не сказав жодного слова, окрім привітання. В цю мить шоколадні озера чоловічих очей не здавалися їй такими вже й чарівними.

Яна обійшла солодку парочку та побігла до свого відділення. Сльози застилали очі. Нестерпно хотілося втекти якомога далі від підступної подруги, закоханого Віталіка, з лікарні — додому, де можна вдосталь виплакатися й пожаліти себе.

Отямилася дівчина тільки тоді, коли налетіла на когось чималого і почула знайомий голос.

— Синичка, ти сьогодні, немов торнадо. Звалиш мене з ніг, або, не приведи Господи, когось із хворих, що тоді буде?

Сергій Вороний, ще один однокурсник Яни, схопив її за плечі, намагаючись утримати на місці. Цей базіка, мабуть, збирався видати на-гора черговий жарт, але, поглянувши Яні в обличчя, передумав.

— Так. Нумо зізнавайся, хто тебе образив?

Вона не хотіла нічого пояснювати, але не втрималася й озирнулася, щоб глянути на парочку, що продовжувала стояти біля дверей ординаторської. Для Сергія цього виявилося достатньо, щоб все зрозуміти. Він тихо вилаявся і потягнув Яну за руку.

— Ходімо до їдальні. Там менше свідків.

Вони зупинилися біля вікна невеличкого приміщення. Сніданок закінчився, і з мийної лунали шум води так хриплуватий голос буфетниці, що наспівувала черговий шлягер.

— Продовжуєш страждати за красунчиком? Яно, куди дівається твій розум, коли справа стосується цього секс-символу? Він же сліпий і навряд чи зможе оцінити тебе так, як ти цього заслуговуєш.

Яна вражено втупилася на Сергія. Виявляється, не тільки Вікторії відома її таємниця.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно