Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

— Доброго ранку, — промовляє низьким, трохи хриплим голосом.

— Доб-ро-го, — починає гудіти аудиторія.

— Ох, це хто? — шепоче Ліза за спиною, привертаючи увагу Люби. Вона зиркає невдоволено й відвертається. Річ у тім, що Лізка навіть шепоче голосно.

— Поки Михайло Костянтинович на лікуванні я буду його заміняти. Звати мене Олександр Михайлович, — обводить поглядом присутніх.

— С-сашко, — ззаду шипить Ліза, привертаючи його увагу. Такий погляд… У мене дихання перехопило. Суворий, але до біса гарний. — Чуєш, твій тезка?

— Ви хотіли щось запитати? — він дивиться прямо на мене.

— Кхм, ні, — хитаю головою, почервонівши. Блін, чому він такий молодий? На Олену Андріївну я не реагую так по дебільному.

— А ви й куратором нашим будете? — співає Лізка, а Аліна кидає на мене багатозначний погляд. Наша подруга в своєму репертуарі.

— Так, — киває, викладаючи зі свого портфеля якісь посібники.

— Дівки, дайте жуйку, — Ліза боляче штрикає в спину олівцем.

— Та вгомонись уже, — починаю дратуватись. — Лізо, — розвертаюсь до неї.

— Якщо ви аж так бажаєте поговорити, може розкажете на чому ви закінчили з Михайлом Костянтиновичем? — лунає на всю аудиторію.

Рвучко розвертаюсь, зустрівшись з запитальним поглядом. Боже… А на чому ми закінчили? Він обходить стіл й присідає на нього, склавши перед собою руки.

— Ну… — несміливо підводжусь. — Я… Ми… — перелякано дивлюся на Аліну. Та відкриває свій зошит, вважаючи, що у мене соколиний зір. — Я хворіла, — червонію до кінчиків волосся.

— Коли? — активізується Люба, відкривши свій зошит з записами. Не знаю, як ми усі, але Любка точно працюватиме за спеціальністю. Аліна не губиться, штрикає ручкою її в спину. Якщо вона не замовкне, я вночі проберуся до кімнати й власноруч придушу її.

— Сідайте, — відводить очі, повертаючись за стіл. — Отже, познайомимось, — знову обводить уважним поглядом присутніх. Починає читати прізвища.

— Галах? — доходить до першої з нашої трійці.

— Я, — гучно промовляє Лізка. Черга наближається, а я з якогось дива нервую.

— Демич?

— Я, — як мені здається, кажу байдуже.

Лише короткий погляд і легкий кивок. Він продовжує далі, поки я прокручую те, що тільки-но відбувалось. Приб’ю Лізку.

— Добре. Будьмо знайомі, — закриває журнал. — А тепер запишіть нову тему.

— Дай, — відкриваю зошит Аліни на середині й висмикую подвійний аркуш.

— Відпадний. Просто с-сексі, — не вгаває Лізка, чим знову привертає його увагу.

Тільки от він думає, що це говорю я, а не хитра Лізка. Хочеться провалитися крізь землю, коли помічаю на його вустах легку усмішку. Справді відпадну. І як тепер думати про міжнародне право?

Він диктує швидко і чітко. Інколи зазирає до своїх записів. Має впевнений вигляд. Навіть занадто. Цікаво, звідки він взявся? Чи з Михайлом Костянтиновичем все настільки погано, що його вирішили звільнити?

Писати на аркушах незручно, я трішки за ним не встигаю, тому доводиться скорочувати. Складається враження, що він гарно знає тему, яку читає. Наводить цікаві приклади і ставить питання. На щастя, до мене не звертається і це дозволяє видихнути. Досить з мене на сьогодні сорому. Розгубилася, ніби малолітка.

— Усе записане сьогодні, ви маєте знати, — говорить по дзвінку. — Вміти навести приклади та розібрати закони. До наступного заняття, — не зважає на гул з задніх парт, починає збирати свої речі.

— Скажіть, будь ласка, — протягує Ліза, — а додаткові заняття будуть?

— Вам мало звичайних пар? — запитує серйозно.

— Ну, бувають теми, які важко даються, — не губиться подруга.

— Які саме? — здається, його забавляє ця ситуація. Вже втретє складаю в сумку два подвійні аркуші на яких писала.

— Зараз і не згадаєш, — вона взагалі сором втратила.

— От коли згадаєш, — переходить на «ти», — тоді й поговоримо, — відрізає суворо і, забравши свої речі, виходить з аудиторії.