Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Вона повільно й обережно підійшла до переляканої тварини й схопила ожинову гілку, що кілька разів обплуталася навколо оленячих рогів. Молоді ожинові галузки, ще повні соку, були для оленя важким випробуванням — вирватися з них йому було не під силу. Але коли дівчина відпустила гілку, та відпружинила назад до куща і вколола її в руку — навіть рукавиця не врятувала. А далі пройшлася по оленевій щоці. Від різкого болю олень відсахнувся вбік, з його грудей вирвався важкий стогін — галуззя боляче вп’ялося йому в ліву щоку.

— Постій спокійно, — мовила дівчинка. — Ти все лише ускладнюєш!

Зрозумівши, що іншого шляху для порятунку немає, вона розкрила свитку, і вийняла маленький кишеньковий ножик, який завжди носила на поясі. Крижане повітря швидко шугонуло попід свитку, і на мить здалося, що всього один глибокий вдих розтрощить її ребра.

Краєм ока помітивши у руках дівчинки ножа, білий олень знову почав кидатися з боку на бік та ревіти, однак втекти не мав змоги — занадто сильно заплутався в колючому галуззі ожинових заростей.

— Тихенько, — сказала дівчинка. — Ніж мені потрібен, щоб справитися з ожиною, а не вбивати тебе.

Продиратися крізь густі зарослі було справою тяжкою і невдячною. Та й рукавиці подерті вщент. Вона зняла їх, однак дуже швидко відчула, як її пальці задубіли від холоду і перестали її слухати. Дівчинка похукала на свої змерзлі долоньки й знову одягла зіпсовані рукавиці, щоб хоч трохи зігрітися. Увесь цей час вона тихенько наспівувала колискову, котру чула від Йорун, ще коли була маленькою. Той спів заспокоїв оленя, він перестав смикатися, і дівчинці стало значно легше вивільняти його роги від гілок ожини. Вона намагалася відрізати щонайменше галузок, бо розуміла, що кожна понівечена гілка — це втрачена жменя ягід через кілька місяців. Однак найважливішим завданням було все ж звільнити оленя з пастки.

І от, коли остання галузка, яка обплутувала роги тварини нарешті була відрізана, олень знову зміг підняти голову догори. В очах дівчинки засяяла радість. Білий олень неспішно вийшов зі своєї ожинової пастки і повернув голову до дівчинки.

— Дякую тобі! — сказав він.

У дівчинки від здивування відвисла щелепа. Вона так перейнялася звільненням оленя, що й забула: цей олень не простий, а чарівний… і може виконати будь-яке її бажання.

— Будь ласка… — почала було вона, та знітилась: ні‑ні, вона ж його не впіймала! А якщо гарненько попросити?.. Дівчинка простягнула до оленя руку. Може, у неї все ще є шанс спіймати його за роги? Однак зробити це вона так і не наважилася.

— Я виконаю одне твоє прохання, — сказав олень.

Його голос був хрипким, однак мелодійним. На той звук краси і смутку серце її завмирало, немов розуміючи, що більше ніколи не почує настільки прекрасної мелодії.

— Це було б чудово! Будь ласочка! — зраділа вона і сплеснула у долоні. І щойно тоді помітила, що все ще тримає у руках ніж, тому швидко сховала його до однієї з кишень.

— Чого ти хочеш?

— Я прошу зцілення для свого брата — Ганса Пітера, — сказала дівчинка і затамувала подих, сподіваючись на диво.

— Він нездужає?

— Коли брат повернувся з далеких мандрів, то дуже змінився. Він став не таким, яким був до подорожі. Посивів. Змарнів. Посмутнів.

Важко було виокремити, що саме у ньому змінилося, а проте дівчина відчувала, що щось із ним не так.

— Гм, таємниця, — сказав білий олень. Він відскочив у тінь. Дівчинка також зрушила з місця. Тепер, коли олень знову був вільним, він здавався набагато більшим і вищим. Його крислаті роги височіли над дівчинкою і здавалися значно ширшими, аніж її розкриті обійми.

— Що це? — різко запитав олень, перевівши погляд на рукав свитки Ганса Пітера. Дівчинка й собі глянула вниз. У молочному сяйві місяця червона вишивка на білосніжній свитці виглядала, немов краплі крові на хутрі білого оленя. Дівчинка здивовано підняла брови. Деякі символи здавалися їй дуже знайомими, тому вона спробувала відгадати значення вишитих на манжетці:

— Мандрівка? Сніг і лід?

— Це мова тролів, — задкуючи, сказав олень. І раптом відсахнувся. — Тебе прокляли тролі!

— Ні, ні! Не мене, — заперечила дівчинка. — Це свитка мого брата. Та й ці чоботи — також. Він привіз їх із далеких мандрів. Будь ласка, допоможи йому!

Вона благально простягла свої руки до оленя.

— Я нічим не можу зарадити, — сказав олень і затремтів. Краплини крові впали на білий сніг біля їхніх ніг. — Якщо те, що написано на цій свитці, — правда, я безсилий супроти того, що сталося із твоїм братом.

Дівчинка зайшлася гірким плачем. Невже Ганса Пітера прокляли? Якщо так, тоді ніхто й ніколи не зможе його врятувати. Він назавжди залишиться тут: своїм докірливим поглядом його цькуватиме матір, а злі сили щохвилі чатуватимуть на нього. Вона опустилася на коліна.

— Ну-ну, маленька, — лагідно мовив олень і легенько торкнувся її плеча своїми м’якими губами. — Напевне, є щось таке, чого б ти хотіла для себе? Гарну сукню? Посаг? Зазвичай молоді дівчата просять мене саме про це. Хочеш вродливого нареченого?

Дівчинка ледь чутно засміялася і витерла сльози.

— Мабуть, мені не потрібен посаг. Та й сумніваюся я, що знайдеться такий наречений, якого вистачить на довгі залицяння, — сказала вона оленю. — Я — небажана четверта донька. У мене навіть імені немає.

— Тоді я дам тобі ім’я, — сказав їй білий олень. — Така щедра істота, як ти, повинна мати своє власне ім’я. Інакше злі тролі можуть тебе викрасти і використати твої надзвичайні сили для темної магії.

Олень нахилив свою оксамитову морду близько- близько до вуха дівчинки і подарував їй ім’я мовою величних лісових та гірських звірів, і морів, і рівнин, і спеки пустель, тією правдивою мовою, яку розуміє усе живе.

Дівчинка, яка відтепер могла берегти у серці своє справжнє ім’я, звела на білого оленя сповнений вдячності сяючий погляд.

— Дякую! Дякую тобі! Величезне дякую тобі!

Раптом вона почула крики людей та гавкіт собак, що долинав з іншого боку пагорба. Схоже, вони були зовсім поруч.

— Поквапся, — сказала вона білому оленю.

Величний звір опустив голову і притис свій чорний ніс до її чола, а тоді обернувся і зник у темряві. Дівчинка так і залишилася стояти