Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

Мирослава

- Слава! Що трапилося? Ти цілий вечір не виходиш із кімнати. Ти захворіла? – Олег стурбовано дивився на мене.

- Ні! Просто знайомство з новим керівництвом змусило понервуватись! - спробувала його заспокоїти. - Ти йдеш?

– Я тобі вже сто разів казав, що тобі не потрібно працювати!

- Припини будь ласка! Я і так майже чотири роки сиджу у тебе на шиї. Не можу більше. І за навчання гроші поверну, сподіваюся, що скоро.

- Слава, ну перестань вже. Не треба мені нічого повертати.

Олег був дуже гарний. Побачивши такого, не обернувшись, не пройдеш. Ось його реально потрібно на обкладинку журналу, а не в поліцію. Такий ніжний до мене і жорсткий з іншими.

- Іди поїж, будь ласка! Я тобі там справжній шедевр приготував.

- Добре! Олег, на тебе чекають! - мені треба сьогодні побути однією. - Ну, йди вже!

- Добре! – скопіював він мене. - Не сумуй!

Куди там! Голова зараз вибухне від думок. Перший раз у житті я настільки бажала чоловіка. І бажання було, м'яко кажучи, взаємним. І неможливим!

Ігнат

Ось вже тиждень згораю від бажання до однієї конкретної особи. Щоб відволіктись пройшовся по списку контактів у телефоні, які існують саме для такого випадку. Але секс був вже не той і допомагав не довго. Рівно доти поки не подумаю про неї. А про неї я думаю постійно! Що за лайно відбувається в моєму житті? Як таке можливо, щоб якась дівка довела мене до такого стану? Я насилу себе контролюю.

За весь час я бачив її лише двічі. Лише вдвічі!!! За тиждень! І то на відстані. Вона мене уникала. А бажання бачити її з кожним днем ​​лише зростало.

Спочатку намагався переконати себе, що її поведінка в моєму кабінеті була грою. Чого тільки коштували ображені округлі очі, які повільно заповнювалися солоною вологою. У мене реально знесло дах. Не зміг відпустити. Третя помилка. Її тихий стогін відключив усі гальма. Прийшов до тями, тільки побачивши в очах дику паніку. Що за маячня?! Набиває собі ціну?

Нині вже розумію, що не грає. Боїться, якогось дідька, але хоче. Досі не дають спокою її жадібні та насичені бажанням очі, в наступну мить яких відображається дикий жах. Плюсом до всього букета нервовості була ще й агресивність. Як вона примудряється так довго мене уникати?

"Тільки не сьогодні!" - зловтішно посміхнувся я, заходячи до конференц-зали, де проходили щотижневі ранкові збори чергового відділу. Моя особа викликала у присутніх, м'яко кажучи, здивування. Цілком виправдане - останній раз я з'являвся на подібному збіговиську приблизно рік тому, поки ще не почав розширюватися. Та й сам офіс, до появи в ньому однієї особи, своєю присутністю «тішив» не часто. Розривався по різних містах. Виникла збентежена метушливість, пов'язана з переселенням мого заступника з мого крісла в центрі. Недбалим жестом їх зупинив! Поруч із Мірою було порожнє місце, яке я і зайняв. На блідому обличчі дівчини почали повільно вимальовуватися рожеві візерунки. Її очі завмерли на олівці в руці. Вона нервувала! Ні! Не так - вона знову хотіла мене. Я як хворий збоченець ніби реально відчував збуджений жіночий запах. Єдиний захист від такого потужного зовнішнього подразника був включений на автоматі – безпристрасне обличчя. Звичка із дитячого будинку. А вона, як і минулого разу, себе не контролювала. Мій секретар Оксана принесла каву, яку я замовив заздалегідь. Міра схопила її за лікоть:

- Принеси склянку води, будь ласка, - прошепотіла вона. Їй реально було недобре.

Оксана принесла воду та поставила між нами! Міра не поспішала її брати. А! Ну так! Кинув погляд на її руку. Та злегка тремтіла. Її явна небайдужість змусила мимоволі змінити положення у кріслі, зменшуючи тиск грубої тканини на ерекцію. Я сам схопив склянку, залпом спустошуючи більшу частину. Міру зацьковано за цим простежила і витріщилася на мої губи. Дідько! Що вона витворяє? Я зараз зірвусь!

Допомога прийшла, звідки не чекали. Її телефон на столі безшумно засвітився, сповіщаючи про вхідний виклик. На весь екран, вкидаючи мене в сказ і бажання вбивати, засвітилася фотографія дуже вродливого мужика з назвою контакту Чоловік. Тільки зараз накрило Повне розуміння того, що Міра належала іншому.

Загнаний погляд метнувся до мене. Те, що вона побачила, змусило її одним ковтком допити воду у склянці, схопити телефон та кинутися до дверей, зі словами:

- Це важливо!

Та, ні! Від безсилої люті майже нічого вже не розумію. Гальмую її сталевим голосом:

- На особисті дзвінки відповідатимеш у не робочий час. Тим більше не на нараді з безпосереднім керівництвом. Сядь на місце!

Міра наподив спокійно повернулася. Правда погляд вперто направила до столу. У кабінеті стояла дзвінка тиша.

- У тебе є дурна звичка - трохи що тікати! Позбався її! – мені вже було все одно на наявність свідків.

Жодної реакції. Мабуть її, їхня присутність бентежила. «Добре, дівчинко, пограємо поки що за твоїми правилами»:

- Всі вільні! - наївна спробувала підвестися з усіма, але я схопив її за руку, у корені відрізаючи втечу. - Не ти!