Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

*** 

Коли Соня поклала слухавку і сльози знову полилися з її  очей. З відділку вийшов Антон. Він сів поряд та обняв сестру за плечі.

— Красуне моя, на жаль, мені немає чим тебе порадувати. Всі рахунки, які були оформлені на Андрія, тепер заблоковані. Депозит на житло у тому числі. Як виявилося, цей кобель вже їх майже спустошив. Ні на яке житло він не збирав, а все спускав на свій товар. Тож там три копійки, по великому рахунку, за які немає сенсу боротися. Машина не нього оформлена вже. Мабуть, встиг продати. Ви з Михасиком нічого не зможете отримати з рахунків Андрія 

— Ясно, — прошепотіла Соня.

— Поїхали до мене? Я не залишу тебе в такому стані.

— Дякую, Антоне, та по мене зараз Лара приїде. Вона вже десь на півдорозі, — витираючи руками сльози промовила Соня.

— Все буде в порядку. Це добре, що таке чмо показало свою справжню натуру. Я можу тобі ще чимось допомогти?

— Так, візьмись, будь ласка, за моє розлучення. І щоб я не була на присутня на суді. Не хочу більше бачити того виродка. Ніколи!

— Буде зроблено! І ще…Ти зараз мені, звісно, не повіриш…Але все що не робиться, робиться на краще!

Соня криво посміхнулася, витираючи пекучі сльози з щік.

— Дякую за підтримку. 

Саме в цей момент біля відділку гучно загальмувало маленьке червоне пежо, з якого вискочила Лара. Шпильки в 15 см ніяким чином не заважили їй за 2 секунди добігти до Соні.

— Я тут, Соню. Я з тобою. Поїхали до мене, розкажеш все дорогою. Або вже вдома.

— І Михасика заберем одразу, добре?

— Звичайно, заберемо. Вставай.

З допомогою подруги, Соня підвелася та попрямувала у машину. Невідомість її лякала. Їй би дуже хотілося, щоб все це виявилося дурним сном, і вона б продовжувала собі жити своє сіре і непомітне життя. Спокійне, розважене, зрозуміле. Де немає чоловіка-наркоторговця та його гидкої коханки. Де все зрозуміло і ясно. Проте, шляху назад немає.

***

Поки дівчата їхали до Михасика, Соня лише встигла коротко сказати, що її чоловік виявився зрадником та його заарештували за наркоторгівлю. А ввечері, після того, як вклали малюка спати, вони відкоркували пляшку вина, нарізали фрукти, шоколад та зручно вмостилися на дивані у вітальні. Тут Соня вже дала волю емоціям і розказала все в подробицях. Лара була не дуже здивована.

— От хробак брехливий! Мені твій Андрій завжди здавася якимось слизьким. Ніколи його не любила і диву дивувалася, чому серед усіх чоловіків світу ти вийшла заміж саме за цього посіпаку!

— Мені здавалося, я його кохала, — знизала плечима Соня, та одним ковтком випила все вино, що залишилося у келиху.

—  Кохала? Я думаю, ти поняття, не маєш, що це слово означає. У всьому підкорятися та слухатися не є любов'ю. Це як бути собакою на прив'язі. Та в тебе з ним очі згасли! Сонька, ти ж тільки згадай, яка ти була до заміжжя? Весела, енергійна, завжди готова до пригод... Андрій тебе «забив» і все на цьому. І Слава Богу, що все так сталося, і виявилося його гниле нутро. Тобі ще не пізно почати все спочатку.

— Мені 32, Ларо. Кому я потрібна вже в такому віці?

— Не сміши мене, — відмахнулася подруга. — Ти себе в дзеркало давно бачила? Тобі більше 27-ти не даси, і то з натяжкою. Фігура — вогонь, волосся шикарне. Не прибідняйся.

— Ага, ще скажи 20-ть. В мене здорова самооцінка. Я знаю, що не в найгіршій формі, але і не в найкращій.

— То це ж від тебе залежить, подруго! Велком ту зе спортзал зі мною, і все буде ідеальне!

— Та хіба в мене є на це час і гроші? — голосно зітхнула Соня.

— Ви жили на твою зарплату з тим хробаком втрьох. А тепер на один рот менше, тому зможеш більше коштів витрачати на себе.

  — Але житло все ж оплачував Андрій. Якщо мені платити самій — то це третина зарплати. Як не більше,— зауважила Соня.

— Ну, поки можеш пожити в мене. А потім можна нарешті поїхати й подивитися на твій спадок. Пам'ятаєш, ти розказувала, що бабуся залишила тобі будинок в селі у Карпатах. Навіть якщо там «шевченківська хатка» в горах, можна її продати і, можливо, вистачить на перший внесок іпотеки.

— Твоя правда. Я, до речі, там вже 7 років не була. З того часу, як бабусі не стало, ні разу не приїжджала...

— Отже, час настав. А я ніколи не була в Карпатах. Візьмеш з собою?

— Звісно, візьму, — щиро посміхнулася Соня.

— Оцей твій настрій мені вже більше подобається. От побачиш! Все буде супер-класно! Коли там в тебе канікули починаються? З 31 травня?

— Відпустка з 15 червня, і я вільна аж до 1 вересня. В мене є невикористані вихідні. Якраз на кінець літа їх залишу.

— Чудово! В нас ще є 2 місяці до червня. За цей час Антон якраз вирішить усі питання з розлученням і ти будеш вільна, як вітер у полі. Отже, ми їдемо в Карпати на все літо? — Лару захлеснув азарт і її очі загорілися в приємному передчутті.

— Їдемо в Карпати, — підтвердила вже трохи схмелівша від вина Соня і потягнулася цокнутися келихом для підтвердження свого рішення.

***

Вранці ця ідея здалася безумною, шаленою і навіть небезпечною, про що Соня одразу повідала подрузі. Проте, Лара була не з тих, хто легко здається.

— Сама подумай. Це забите село в горах, куди навіть автобуси, мабуть, не ходять. До найближчого райцентру 30 кілометрів серпантинами. А може будинок за 7 років взагалі струхлявів весь. Я ж не знаю. Як я туди повезу дитя? — Соня намагалася довести подрузі, що цей задум не принесе їм нічого хорошого.

— Так, як і тебе колись батьки туди привозили! Сама ж розказувала, що раніше все літо там проводила. Дитині навпаки корисно дихати свіжим гірським повітрям, а не газами столиці. А зручності… Та фіг з ними, купимо біотуалет і привеземо з собою. З душем теж щось придумаємо.

— Туалет на вулиці, а душ є в будинку, навіть бойлер наче був, але…

— Тим паче! Давай, Соню, не зливайся! Он ти вже жила стільки років, боячись всього і вся. Далеко тебе це привело? — Лара зачіпала за живе.