Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Сонце! Небо! Дерева! Трава! І усе інше за списком... Причому, неодмінно зі знаком оклику. Тому що ось він я живий, цілий і неушкоджений. Вдягнений, щоправда, в якесь дивне вбрання, немов дорогою в аеропорт заглянув у театральну гримерку і вирядився, як на бал-маскарад. Каптан, шаровари та… о, Господи, шпага! Причому не та парадна зубочистка, пародія на зброю, а справжній меч. Трохи полегшеного вигляду, але цілком грізний. Ех, розмахни рука, розвернись плече... Хто тут хоче комісарського тіла? Ні, трохи не з тієї опери. Тут швидше треба щось із мушкетерів згадати. Але, як на зло, нічого крім «Пара, пара…» на думку не спадає. А від цієї пісеньки мене ще в молодості нудило.

Село, де за словами голосу з-поза кадру, стріляли, теж є. На відстані прямої видимості. Три чи чотири старовинні «шевченківські» хати-мазанки під солом'яними дахами. Може, їх там і більше, але за облитими цвітом вишнями інших будівель поки що не видно.

Сам стою на добре втоптаній ґрунтовці, перегородженій шлагбаумом з жердин, типу огорожа. Спроба зійти з дороги успіху не мала. Ногами я перебирав, але при цьому залишався на місці, ніби йшов проти руху стрічки ескалатора. Зрозуміло.

Точніше, ні фіга незрозуміло. Але якщо поставитись серйозно до того, що я, якимось чином реально опинився в ігровому світі, то дещо проясняється. Тут свої правила та обмеження. Зокрема, я, схоже, не маю права сходити з дороги. Сподіватимемося, обмеження тимчасові, тому що лінійність руху трамвая, мене зовсім не гріє. Я такі іграшки зносив з комп'ютера відразу. Ну, а поки що, розберемося з перепоною.

Підійшов ближче і спробував перелізти через огорожу. Теж не вийшло. Натомість у голові залунав уже звичний голос.

— Деякі перешкоди можна знищувати. Виберіть спосіб.

Зрозуміло — це вступ, воно ж «навчалка».

Варіантів знищення не так багато. Ну, не шпагою ж мені жердини рубати. Огорожа витримала рівно три копняки, після чого звалилася з гучним тріском, обдавши мене трісками і потертю.

І як тільки шлях звільнився, приблизно метрів за двадцять, прямо по дорозі, з-за кущів бузку вискочив якийсь напівголий індивід — і побіг у мій бік, розмахуючи над головою товстою палицею.

— Ворог… — ніби я сам не зміг би здогадатися, послужливо підказав голос.

Зрозуміло. Хто до нас з мечем, тому ми орало в одне місце і запхнемо…

Шпага зручно лягла в долоню, і я зустрів чоловік довгим випадом на граничній дистанції. Укол у розхристані груди зупинив його і змусив замислитися. Другий випад, у живіт, мужичку сподобався ще менше. Він навіть опустив руку з дубцем. Ось і гаразд. А тепер так… я змінив тактику і рубанув супротивника навскіс по шиї. Чоловік сумно зітхнув і ліг ниць на траву.

— Вітаємо. Вами поконаний перший противник. Нагорода +1 пункт досвіду.

Фіга собі, це ж скільки таких чумбриків доведеться зарубати, щоб другий левел підняти? У них юнітів вистачить? Не вийде, як в анекдоті про конкурс лісорубів. На якому перше місце посів дідусь, житель Сахари. І на запитання журналістів про те де він у пустелі так навчився махати сокирою, відповів: — «Ага, синки, тапер там пустеля».

Обшукувати покійника не мало сенсу. У порівнянні з ним будь-який бомж міг вважатися Крезом. Розумію. Від такого життя і я на кожного перехожого став би кидатися. Чи він мене з тими, що стрілянину затіяли, сплутав?

До речі, де вони? Чи не час на сцену? Даремно я вояж свій переривав чи що?

Невідомі особи розбійницької зовнішності одразу ж і з'явилися, виринувши з-за рогу найближчої хати. В кількості трьох штук.

Ого! Не пара убієнному бомжу. Ці мені явно не по зубах. У кольчугах із зерцалом, шоломах. Але це й добре, — чим більше заліза на бійцеві, тим повільніше він рухається. Значно гірше інше. Однією рукою вояки стискають шаблі, а другою… ні, не парні кинджали, що теж не подарунок, а — пістолі. Тобто аллєс капут! Я до них навіть наблизитись на дистанцію уколу не зможу. У три стволи вони з мене таку шпаківню зроблять, що індиків заселяти можна. А якщо в пістолях не кулі, а картеч — то друшляк.

— Егей, добродію! Ідіть скоріше до нас! — несподівано змахнув рукою з шаблею один із трійці. — Я бачу, ви пристойна людина і випадково опинились у цій місцевості.

Цікаво, і з чого це випливає? У мене що на чолі тавро «пристойна людина»? У ці століття, пам'ятається, якщо і писали щось на морді обличчя, то розпеченим залізом і зовсім протилежного значення. Втім, якщо незнайомці... ні, не так... Якщо добре озброєні незнайомці хочуть вважати мене гідним компанії, з ходу заперечувати не варто.

Не роблячи двозначних рухів і приклеївши на фейс дружню посмішку, я підійшов ближче.

— Село просто кишить бандитами… — життєрадісно повідомив той самий воїн.

Ще одна новина. І де ж вони кишать і рояться між усіма цими трьома хатами? Відставити… Картина місцевості змінилася. Мазанок помітно побільшало. Штук десять ще проглядає крізь зарості вишняку. І навіть більше — поселення буквально на очах набуло статусу села. Оскільки позаду хат, крізь туман проявилася увінчана старовинним православним хрестом маківка церкви.

А вже з неї, себто — церкви, як звірі з рукавички, полізли бандити. Мародерили чи гріхи замолювали, у передчутті швидкої смерті? Не суть... Лихі люди місцевого розливу виглядали як рідні брати того бідолахи, з якого я відкрив свій особистий цвинтар у цьому світі. Розпатлані бороди, лахміття та дубці в руках. Так що, незважаючи на численну перевагу, ні фіга їм не світить.