Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

показала нам мовчки йти геть. Ми попрощалися з нею, сердечно подякувавши. Зважаючи на кількість відвідувачів у музеї, цей путівник, звісно, нікому б не знадобився, і все ж це було неймовірно люб’язно з її боку. За два дні, за годину перед відправленням нашого автобуса до Парижа, я повернувся до музею з коробкою шоколадних цукерок для милої пані, що зніяковіло відмовлялася їх брати. Брошура, яку вона мені подарувала, виявилася такою багатою на інформацію, що без неї — а отже, і без милої літньої пані — ця книжка, либонь, не стала б такою, якою вона обіцяє стати. Я шкодую, що не наважився запитати стареньку, як її звати, щоб мати змогу подякувати їй офіційно.

9

Коли Наташа навчалася в ліцеї, вона два роки поспіль брала участь у конкурсі, присвяченому руху Опору, й обидва рази перемагала в ньому — такого, наскільки я знаю, не траплялося ніколи ні до, ні після. Окрім інших нагород, ця подвійна перемога дала їй змогу нести прапор на пам’ятній церемонії та відвідати колишній концентраційний табір в Ельзасі. Дорогою туди вона сиділа поряд зі старим учасником Опору, якому Наташа дуже сподобалася. Він напозичав їй книжок і документів, та після цього вони більше не бачилися. Десять років по тому, розповідаючи мені цю історію, Наташа казала, що відчуває провину, і це цілком зрозуміло: адже в неї досі лишалися ці позичені документи, а вона навіть не знала, чи їхній власник іще живий. Я тоді спонукав її відновити знайомство, і, хоча цей пан перебрався на інший кінець Франції, я таки відшукав його.

Отож ми поїхали в гості до цього ветерана й зупинилися в його гарному білому будинку, неподалік від Перпіньяна, де він жив разом зі своєю дружиною.

Попиваючи мускатне вино, ми слухали розповідь дідуся про те, як він потрапив до лав Опору, як приєднався до партизанів і що там робив. 1943 року йому було дев’ятнадцять, він працював на молочарні свого дядька, швейцарця за походженням, який так добре розмовляв німецькою, що солдати, які приходили по продукти, взяли собі за звичку затримуватися, щоб трохи потеревенити з кимось, хто знав їхню мову. Спершу хлопця попросили спробувати з тих балачок видобути якусь корисну інформацію, наприклад про пересування військ. Пізніше він допомагав збирати скинуті вночі на парашутах із літаків союзних держав ящики з припасами. Зрештою, коли хлопець досягнув віку, що його могли забрати в примусові трудзагони й відправити до Німеччини, він подався до партизан, воював, брав участь у звільненні Бургундії, очевидно, досить активну, якщо зважати на кількість убитих ним, за його словами, німців.

Мене щиро зацікавила історія ветерана, але я сподівався також почути щось, що придасться мені для книжки про Гайдріха. Що саме, я не мав ані найменшої гадки.

Я запитав у ветерана, чи його вчили військової справи, коли він прийшов до партизан.

— Ні, не вчили, — відказав він. Уже потім показали, як поводитися з великокаліберним кулеметом, ще він трохи потренувався збирати-розбирати зброю із зав’язаними очима і повправлявся у стрільбі на влучність. Але коли він прийшов, йому дали в руки автомат, та й по всьому. Точніше, не автомат, а англійський пістолет-кулемет «стен». Як видається, зброя зовсім не надійна: досить стукнути прикладом об землю, щоб випустити в повітря весь магазин. Така ось халепа. — Цей «стен» — справжнє лайно, інакше й не скажеш!

Справжнє лайно? Та невже…

10

Раніше я стверджував, що сірого кардинала Гінкеля-Гітлера в «Диктаторі» Чапліна списано з Гайдріха, але це не так. Я не зважив на те, що 1940 року Гайдріх перебував у тіні й про нього мало хто знав, а тим паче в Америці. Але річ, очевидно, не в цьому: Чаплін міг здогадатися про його існування і влучити в точку. Насправді ж, хоча цей посіпака диктатора й зображений у фільмі лукавим змієм, хитрістю якого підкреслюється пародійність товстуна Ґерінґа, але й цього персонажа наділено певною частиною блазенства й безхарактерності, із якими пов’язати майбутнього Празького Ката ніяк не можна.

До речі, про спроби втілити Гайдріха на кіноекрані… Нещодавно я переглянув по телевізору старий фільм Дуґласа Сíрка, що називається «Безумець Гітлера». Це також пропагандистський американський фільм, знятий лише за один тиждень, що вийшов 1943 року, незадовго до «Кати помирають також» Фріца Ланґа. Історія (як і в Ланґа) цілковито вигадана й відбувається в серці чеського Опору, селищі Лідіце, селищі-мученику, що закінчило, як і Орадур. Сюжет розвивається довкола стосунків селян із десантником, що прибув із Лондона: допоможуть вони йому, лишаться осторонь чи, може, зрадять? Недолік цього фільму в тому, що організація замаху в ньому подається як частково місцева ініціатива, що постала внаслідок випадковостей і збігів обставин (Гайдріх випадково проїжджав через Лідіце, де випадково переховувався десантник, який теж випадково дізнався про годину, о котрій автомобіль протектора Богемії і Моравії буде в Лідіце, тощо). Таким чином, інтрига тут закручена значно слабше, ніж у Ланґовому фільмі, який завдяки потужній Брехтовій драматургії розгортається у справжню національну епопею.

Натомість актор, що виконує роль Гайдріха у фільмі Сíрка, просто неперевершений. Крім того, що він зовні схожий на свого героя, йому ще й удається відтворити жорстокість Гайдріха, не вдаючись до перебільшення його химер, на що з легкістю йшов Ланґ, виправдовуючись потребою підкреслити виродження душі цієї людини. Гайдріх, звісно, — люта й безжалісна сволота, але ж ніяк не Річард III[3]. Актор, про якого йде мова, — це Джон Керрадайн, батько Девіда Керрадайна, що зіграв Білла у фільмі Тарантіно. Найвдалішим епізодом фільму є сцена смертельної агонії: Гайдріх, прикутий до ліжка, помираючи в гарячці, промовляє до Гіммлера цинічні слова, які, власне кажучи, звучать трохи по-шекспірівськи, але так само видаються мені цілком правдоподібними. Празький Кат не був ані боягузом, ані героєм, він відходить без каяття і без фанатичного запалу, шкодуючи лише про те, що прощається зі своїм життям — одним-єдиним життям, яке він цінував.

Я сказав: «правдоподібними».

11

Спливають місяці, що складаються в роки, протягом яких ця історія росте в мені. Тимчасом як минає моє життя, складаючись, як і в усіх, із радощів і драм, особистих розчарувань і надій, полиці в моїй квартирі заповнюються книжками про Другу світову війну. Я ковтаю все, що потрапляє мені до рук, на будь-якій мові, якою я можу читати; я дивлюсь усі фільми на цю тему, які виходять: «Піаніст», «Бункер», «Фальшивомонетники», «Чорна книга» тощо, — а телевізор не перемикаю з каналу «Історія». Я дізнаюся купу всіляких речей, багато з яких