Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Консульське місце в Каїрі було найбажанішим з-поміж усіх на Близькому Сході. До французького посла в Константинополі звідти було далеко. Місто Каїр стояло осторонь від великих шляхів: тут радше траплялося багато галасу з нічого. Тут тільки й треба було приборкувати неспокійний народець, який складався з кількох десятків купців та пройдисвітів. Ці люди, що потрапляли сюди переважно завдяки збігові надзвичайних обставин, мали зухвалість вважати хоробрість доброчесністю, гроші — силою, а давність свого вигнання — чимось на кшталт славетного титулу. Консул умів їм нагадати, що єдиною силою є закон, а єдиною чеснотою — шляхетне походження, якого їм мати не судилося. Головним, і месьє де Поншартрен завжди наполягав якраз на цьому, мало бути добре порозуміння з турками. Це настільки ж стосувалося великої політики Франції, яка потаємно підтримувала османський альянс проти Імперії, наскільки й мало відношення до повсякденної безпеки. Ніщо не заспокоювало франків більше, ніж упевненість: турки за вказівкою консула завжди готові будь-якого порушника спокою викинути геть.

До того ж, консул не платив за квартиру, отримував чотири тисячі ліврів річної ренти, шість тисяч п'ятсот ліврів на стіл та прислугу, і користувався правом щороку ввозити сто барил вина за два з половиною піастри митного збору за кожне, що становило значну вигоду. Месьє де Майє був надто вдячний за всі ці благодіяння, які робили з нього багатія. Щомісяця в листах, котрі відпливали з порту Олександрії на кораблях Індійської Компанії, він віддавав хвалу своєму покровителю. Найважливішим у цих посланнях було уславлення месьє міністра, але, щоб ця надто солодка страва не приїлася й не викликала відрази, консул щоразу додавав до неї яких-небудь відомостей про місцеві справи. Лист, якщо він був підкріплений достатнім матеріалом, приймав форму невеличкого меморандуму, подібного до того — це була велика гордість пана консула, хоч він і не був повністю певний щодо наслідків листа, — де він розглядав можливість проривання каналу між Середземним і Червоним морями.

На ці листи месьє де Поншартрен незмінно відповідав. Він коментував їх і зрідка додавав кілька зауважень з питань політики. В останньому листі, що надійшов вже понад місяць тому, міністр уперше виклав щось схоже до прямої інструкції. Консул мав приготуватися незабаром прийняти єзуїта, який, за словами міністра, слідуватиме в Каїр з Версалю проїздом через Рим. Міністр зобов'язував месьє де Майє виконати всі накази духовної особи, які він мав дорівнювати до королівських чи до тих, що надходять від Ради Міністрів.

Цей поворот занепокоїв месьє де Майє. Якщо ці накази не наважилися довірити паперу і відрядили з ними вісника, то вони вже, звісно, мають бути вкрай секретними. Однак, єзуїт не з'являвся, а консул втішав себе думкою, що королівська політика є таємничою справою і може неодноразово змінювати свій хід. Інші інтриги могли поглинути цю, і покликати єзуїта до інших місць. Якщо він тільки не загубився десь у дорозі.

Та ось цей неймовірний мандрівник об'явився, напівголий та полонений, у Аги яничарів. Турок з легкістю погодився видати його консулові, оскільки той поручився за в'язня. Але справа почала вже збуджувати цікавість. Паша й представники усіх іноземних країн у місті гаряче бажали дізнатися про таємницю цього вкритого багном посланця Короля-Сонця, який мав необережність проголосити, що має повідомлення стосовно політичних справ.

Месьє де Майє прокручував у голові ці тривожні думки, крокуючи туди-сюди великою залою консульства. Він збирався відобідати наодинці з гостем, за його наказом був негайно накритий стіл з цієї нагоди. Дружина й донька консула зайдуть лише привітати преподобного отця перед обідом, і одразу залишать їх удвох. Було чути, як по сходах хутко пробігали нубійські слуги: вони носили воду для купелі приїжджого. Здавалося, колишній полонений почував себе як удома, і не поспішав. Це злегка дратувало месьє де Майє, який згоряв від нетерпіння. Він зупинився та сів на лавку проти картини, що підлягала реставрації. І тут його зорові відкрилося таке, що він мало не скам'янів. Обличчя короля було як нове. Пляма зникла, й полотно поставало в своїй первозданній чистоті. Консул підійшов ближче: дуже уважно придивившись, можна було помітити, що заплямовані раніше місця тепер є дещо червонішими, аніж решта обличчя. На щоці дитини подібне почервоніння могло б зійти за слід від ляпасу. На обличчі августійшого короля цей теплий відтінок міг бути лише надлишком рум'ян, що їх накладено з метою підкреслити здоров'я самого монарха та передати трохи оптимізму його народові.

На хвилину месьє де Майє здалося, що він побачив диво. Поява єзуїта та зникнення плями нібито свідчили про втручання Провидіння, яке тримало весь цей дім у своїй могутній руці. Відтак, збагнувши всю істину, він поквапився подзвонити у дзвоник.

— Накажіть метру Жюремі прийти сюди завтра вранці, — крикнув він портьє.

Зухвалий єретик наважився завершити реставрацію за його відсутності! Наслідки були непогані. Це була удача! Але хто зна, якої вони щойно уникли катастрофи? Виконану працю належало сплатити — консул вже домовився про розмір платні, — а непокірність належало покарати. І тільки так з цими мерзотниками й утримаєш авторитет. Завтра консул запропонує аптекареві вибір: вісім діб у в'язниці або штраф, який зменшить платню. Понад усякі сумніві метр Жюремі обере штраф. До радості месьє де Майє з нагоди щасливого завершення реставрації домішувалася надія на те, що сплачувати за реставрацію сповна йому не доведеться. Коли ж, нарешті, до зали увійшов отець Версо, консул перебував у чудовому настрої.

— Любий друже! — зрадів єзуїт, стискаючи руки консула. — Ваш прийом вразив мене до глибини душі. Здається, я повертаюся до життя. Ванна, чиста одежа, мирна оселя… якби ви знали, як я мріяв про все це.

В його очах з'явилися сльози подяки. Якщо ми, як стверджує Макіавеллі, любимо людину за те добро, яке зробили для неї, то нема нічого дивного, що консул одразу відчув найжвавішу симпатію до того, кого він засипав такою кількістю щедрот.

— У передпокої я привітав мадам де Майє, — сказав святий отець. — Я дізнався, що вона не обідатиме з нами. Я не хотів би порушувати порядків у цьому домі…

— Нічого, нічого. Нам треба переговорити віч-на-віч. Вважатимемо цей обід частиною нашої праці.

— Так, певним чином. Я зустрів також мадемуазель вашу доньку, і маю привітати вас з тим, що вона вродлива та вміє відмінно триматися. Як вам