Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

— Це не для мене, бо я збираюся жити в Англії.

— Ви хочете жити в Англії?

— Так.

— Хто ж той чоловік, з яким ви прагнете одружитися?

— У цьому й річ. Герцог Мертонський.

Я аж ахнув від несподіванки. Герцог Мертонський досі розбивав надії багатьох матерів, що мали дочок на виданні. Молодик із чернечою вдачею, пристрасний англокатолик, а ще подейкували, що він повністю в руках своєї матері, грізної вдови-герцогині. Молодий герцог вів аскетичне життя, збирав китайський фарфор і, як казали, мав естетичний смак. Говорили, що він не цікавиться жінками.

— Я просто божеволію від нього, — сентиментально мовила Джейн. — Він не схожий на інших, а Мертонський замок такий чудовий. Усе це — найромантичніше, що відбувалося зі мною. Він надзвичайно вродливий, як замріяний чернець.

На мить вона затихла.

— Вийшовши заміж, я покину сцену. Вона вже набридла мені.

— А тим часом, — сухо нагадав Пуаро, — лорд Еджвер стоїть на шляху цих романтичних мрій.

— Так! І це просто виснажує мене, — вона замислено оперлася на спинку крісла. — Звісно, якби ми були в Чикаго, його б легко прибрали, але тут у вас до гангстерів не звертаються.

— Тут, — посміхнувся мій друг, — вважають, що кожен має право на життя.

— Ну, я б не сказала. Гадаю, вам було б краще без деяких політиків, а те, що я знаю про Еджвера, дає мені право думати, що він теж буде невеликою втратою, радше навпаки.

У двері постукали, увійшов офіціант із вечерею. Джейн Вілкінсон продовжувала обговорювати свою проблему, не звертаючи уваги на його присутність.

— Мсьє Пуаро, я не хочу, щоб ви вбивали його.

— Дякую, мадам.

— Я подумала, що ви можете якось розумно поговорити з ним. Переконайте його прийняти розлучення. Я впевнена, ви зможете.

— Мадам, гадаю, ви переоцінюєте мене.

— О, мсьє Пуаро, але ж ви можете щось вигадати. — Жінка нахилилася вперед. Її блакитні очі знову широко розплющилися. — Вам же хотілося б, щоб я була щасливою, чи не так?

Її голос був ніжним, приглушеним і надзвичайно спокусливим.

— Я хотів би, щоб усі були щасливі, — обачно промовив детектив.

— Звісно, та я говорила не про всіх. Я думала лише про себе.

— Я сказав би, мадам, ви завжди так робите.

Він посміхнувся.

— Вважаєте мене егоїсткою?

— О, мадам, я такого не говорив.

— Визнаю, так і є. Але, бачте, я просто ненавиджу бути нещасливою. Це навіть впливає на мою акторську гру. І я буду такою нещасною, допоки він не погодиться на розлучення… або помре. Загалом, — задумливо продовжувала Джейн, — було б набагато краще, якби він помер. Тоді я почувалася б цілковито вільною від нього.

Вона глянула на Пуаро, шукаючи співчуття.

— Ви ж допоможете мені, мсьє Пуаро, еге ж? — Жінка підвелася, підібрала білу накидку й стояла, благально дивлячись на маленького бельгійця. Я почув гул голосів у коридорі. Двері були привідчинені. — Якщо ви цього не зробите… — продовжувала вона.

— Якщо я цього не зроблю, мадам?

Та розсміялася.

— Тоді я викличу таксі, поїду до нього й сама приберу його.

Сміючись, вона зникла в сусідній кімнаті саме тієї миті, коли в номер увійшов Браян Мартін з американкою, Карлоттою Адамс, та її супутником, а також ті двоє, що вечеряли з ним та Джейн Вілкінсон. Їх відрекомендували як містера та місіс Відберн.

— Мої вітання, — промовив Браян. — А де Джейн? Хочу повідомити їй, що я виконав доручення.

Джейн з’явилася на порозі спальні з помадою в руці.

— Ти привів її? Як чудово! Міс Адамс, я така захоплена вашим виступом! Я відчула, що просто мушу познайомитися з вами. Проходьте, поговоріть зі мною, поки я трохи підправлю обличчя. У мене надзвичайно жахливий вигляд.

Карлотта Адамс прийняла запрошення, а Браян Мартін сів у крісло.

— Ну, мсьє Пуаро, — почав він, — і ви потрапили в пастку. І що, наша Джейн переконала вас захищати її інтереси? Рано чи пізно, ви здастеся. Слово «ні» їй незрозуміле.

— Мабуть, раніше вона не чула його.

— Джейн — дуже цікава особистість, — сказав Браян. Він відкинувся у кріслі та ліниво видихнув цигарковий дим до стелі. — Для неї немає табу чи якоїсь моралі. Не скажу, що вона саме аморальна, ні. Вона радше не знає, що таке мораль. У житті для Джейн існує лише одне — те, що хоче вона.

Він розсміявся.

— Гадаю, вона б доволі безжурно скоїла вбивство, але її б ранило до болю, якби її зловили й захотіли повісити за це. Проблема в тому, що її справді зловлять. У неї немає голови на плечах. Джейн уявляє вбивство так: під’їхати в таксі, зайти, назвавши своє ім’я, і застрелити когось.

— Цікаво, навіщо ви це розповідаєте? — пробурмотів Пуаро.

— Даруйте?

— Ви добре знаєте її, мсьє?

— Я сказав би, що знав…

Браян Мартін знову засміявся, і мене вразило, що його сміх виявився незвично болючим.

— Погоджуєтеся? — він звернувся до інших.

— О, Джейн егоїстична, — мовила місіс Відберн. — Хоча, акторка має бути такою. Тобто якщо хоче показати свою індивідуальність.

Мій друг не говорив. Він розглядав обличчя Браяна, вивчаючи його з цікавим, допитливим виразом, який я не міг зрозуміти.

Цієї миті з сусідньої кімнати випливла Джейн, а за нею Карлотта Адамс. Я припустив, що Джейн «підправила обличчя», хай що там означала ця фраза, і була задоволена. Та, як на мене, лице було таким же, як раніше, адже його просто неможливо було зробити красивішим.

Вечеря, яка відбулася опісля, пройшла весело, хоча іноді у мене виникало відчуття чогось прихованого, яке я не міг пояснити.

Джейн Вілкінсон не була з цим пов’язана, як я гадав. Вона, без сумніву, була молодою жінкою, що діяла напролом. Вона хотіла поговорити з Пуаро, тож негайно перейшла до справи і добилася свого, не відкладаючи. Тепер вона була у надзвичайно гарному настрої. Її бажання запросити Карлотту Адамс на вечерю було простою примхою. Її дуже потішила, як тільки може втішити дитину, талановита пародія на себе.

Ні, це відчуття чогось прихованого не стосувалося Джейн Вілкінсон. А кого ж?

Я почав вивчати гостей по черзі. Браян Мартін? Він, звичайно, не поводився природно. Та це, сказав я собі, мабуть, пов’язано з