Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

запискою, на якій було написано "Без запрошення не входити". Хоча з таким же успіхом там могла висіти будь-яка інша табличка: "Вхід карається саджанням на палю", бо люди все одно заходили, незважаючи на об'яву, на шармака. Нібито "та просто запитати", а насправді бралися за зарані приречену до поразки місію під назвою: "Проскочу без черги". Єдине, що вони отримували від цього – ворожість інших відвідувачів. Специфіка поліклініки.

А ось ще одна думка. Чи в кожній поліклініці витає ота невловима атмосфера сумніву, змішаного з надією, з домінуючою нотою роздратування на Національну службу охорони здоров'я як стандарт? Тут час зупинився, і проблеми світу зникли, зрідка нагадуючи про себе лише шелестом сторінок газет, які читали розгублені пацієнти. Час зупинився, без доступу до сонячного світла, і не мало значення, чи була шоста ранку, чи дев'ята вечора, це було те саме сидіння, очікування і насупленість. Що стосується Польщі, то коридори, заставлені маленькими пластиковими стільчиками, були зайняті хворими, вимушеними мандрівниками в часі, справжніми шукачами пригод, які замість замків брали в облогу кабінети лікарів і витягали свої мечі у вигляді направлень лише тоді, коли стикалися зі звіром, що вимагав від них повної покори – жінки в реєстратурі. Їхні експедиції в невідоме в країні лікарняних лабіринтів були сповнені небезпек, пасток і лише найнаполегливіші виходили з гордістю, тримаючи в руках приз: рецепт, направлення або виписку. Якщо ви не могли витримати шість годин, затиснуті в кутку коридору в очікуванні своєї черги, то вам тут нічого шукати. Це не гра для нетерплячих. Тут не можна дозволити собі хвилинну слабкість, відвідування туалету могло коштувати вам повернення в кінець черги, або, що ще гірше, відвертого виходу з неї. П'ять секунд щастя, коли ти чуєш своє ім'я з-за прочинених дверей. Другого шансу не буде. Останніх кусають собаки. Найпопулярніша настільна гра в історії людства.

Нічим не відрізнялася від неї і приймальня онкологічного відділення варшавської лікарні на вулиці Підгірній. Елітна лікарня, елітне відділення, нові будівлі, штукатурка, кольори, великий світ. А люди, незважаючи на витрачені мільйони, спілкувалися, гуляли, їли бутерброди, відкручували термоси, плакали, дзвонили друзям, читали, як і до ремонту. У перший день вони були людьми – переповненою і сумною масою, тоді як через кілька тижнів вони стали "людьми" – людьми з обличчями та іменами, зі своїми історіями, планами, травмами, мріями, страхами і власною порцією безнадії.

Поруч із Кржисеком сьогодні сиділа Кася, маленька дівчинка з неслухняними кісками, яка раніше приходила сюди зі своїм дідусем. Їй було сім років, в неї були подряпані коліна і вигляд гордого сапера, який щойно на очах у друзів пробіг через ціле мінне поле і виграв велике парі. У її дідуся був рак легенів швидкого розвитку, і він плакав щоразу, коли приїжджав без Касі; не міг змиритися з думкою, що незабаром свою онуку залишить. Такі речі знаєш, бо мимохідь знайомишся з усіма постійними відвідувачами під час тижневого затишшя в коридорах. Люди потребують і хочуть говорити, Кшисєк вважав за краще слухати. Кася, натомість, була прямолінійною дівчинкою, і вона завдавала дідусеві чимало прикрощів, коментуючи лікарняне життя з притаманною дітям хворобливою відвертістю.

– Дідусю, тьотя ходить, як зомбі! – схвильовано вигукнула вона, показуючи пальцем на кульгаву бабусю, а дідусь заламав руки і почав робити дівчині зауваження. Кшисєк розсміявся, бо насправді бабуся ходила по коридору, мов зомбі, обмацуючи очима пацієнтів у пошуках найсмачнішого мозку.

– Обережно, бо вона з'їсть твій мозок! – Кшисєк схопив маленьку за коси і спробував вгризтися в її волосся. Дівчинка заверещала і зі сміхом втікала.

– Дідусю, я знаю, що зомбі не існує, – сказала вона, коли заспокоїлася. – А коли ти помреш, дідусю, Господь Ісус воскресить тебе? Бо тато каже, що дідусь обов'язково гикнеться, а гикнутися – значить померти.

У дідуся Валентина на очах виступили сльози, і Кшисєк вирішив врятувати ситуацію.

– Скажи татові, що він скоріше побачить зомбі, ніж спадок, – посміхнувся він. – Запам'ятаєш?

– Звичайно, Кшисю! – кинула Кася. – Але ти ж дивись, не помирай, так?

– Я помру і стану зомбі, а потім стану забирати тебе зі школи. Ти схопиш мене за руку, а вона відпаде, тоді я схоплю твоїх друзів, і що я зроблю?

– Мозок! – вигукнула мала.

– Так точно! – Він підвівся і витягнув руки перед собою. – Я збираюся поширювати заразу зомбі!

Куди б він не збирався йти поширювати заразу, йому довелося відкласти свої плани, тому що він почув своє ім'я, яке зачитала медсестра.

– Шорца!

– Тут! – відповів він, щоб розвіяти сумніви решти черги, сповненої надії, що, Шорци все ж-таки нема, і таким чином час очікування скоротився. Маленька перемога у цій важкій боротьбі з хворобою. Але не сьогодні, дорогі мої, не сьогодні.

І все завдяки пролазництву. Він не почув би свого імені, яке вигукувала безсердечна пілюльницю, якби не звикле пролазництво і хитрожопість. Хитрий програє двічі – так казав його дідусь. Мабуть, щось у цьому було. І він помстився, хоча мультиплікатор у його випадку був набагато більшим, ніж прислів'я "двічі". Почалося все досить невинно – з пива, відкритого в поганій компанії.

Студентська вечірка, десятий поверх гуртожитку, пиво і сигарети, які курили на сходовій клітці. Пиво "Королівське", дуже хороше, бо дешеве. Слово за словом третьокурсник розкривав все нові і нові таємниці університетського життя, яке виявилося не дуже світлим і досить бідно всипаним трояндами. Постійною темою був продаж патентів для складання чергових іспитів, особливо у професора Кшеменського, який, за студентськими чутками, був звичайним шматком лайна. Сфера: старожитня історія. Спосіб: вступити до клубу донорів крові і регулярно здавати кров. "Кілька літрів донорської крові, і ти побачиш, що тебе не трахнуть", – хихикнув анонімний студент з виглядом абсолютної непогрішності, скріпивши твердження міцним ковтком "Королівського".

Так Кшисєк став донором крові. Після першої здачі він отримав сім шоколадних цукерок. Ситуація повторювалася кожні два місяці, професор ним абсолютно не цікавився, і всі жили добре. Аж поки одного дня йому не зателефонувала медсестра з відділення переливання крові, в якому він регулярно дозволяв виточити з себе кров.

– Знаєте, пане Кшисєк, ми постійно всіх перевіряємо, – вона ледь не весело хихикнула, – і ось нам спало на думку, що з вами щось не зовсім гаразд. Треба застосувати ширший спектр, щоб переконатися, що ви здорові, як дуб.

Він обстежився. Це було безкоштовно. Та ж