Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

Мелашка намагалась заспокоїти Орисю, яка плакала у неї на руках. Вони поспіхом бігли в глупу ніч, подалі від палаючого хутора, звідки долинали звуки битви. Малий Северин, швидко перебираючи ніжками, поспішав слідом за мамою. Він не впустив жодної сльози. Тато сказав йому берегти маму. І він будь що мав виконати обіцянку.

Жінка не знала куди біжить. Лиш би далі від проклятих людоловів. Лише б врятувати дітей від жахливої невільницької участі. Зникнути, розчинитись у темряві. А там, дасть Бог, дочекає дня і продовжить шлях. Хоч як не крути, а він один. Туди, ближче до Січі. Там неподалік є хутір Дунаївці. А на ньому і брат і сестра чоловіка живуть. Вони прихистить, поможуть і підмогу вишлють.

 Мелашка поспішала, а серце її обливалось кров’ю. Переймалась за чоловіка. Знала, що він вправний воїн, але перевага татар була значною. Знала, що нічим би не змогла допомогти Богдану, але від цього ставало лише важче на душі.

Хто зна’ сказати скільки часу вони втікали. Небо на сході почало сіріти. Жінка зупинилася на мить, озирнулася і прислухалася. Ці звуки вона не могла поплутати з ніякими іншими. Це стукіт кінських копит. На даний момент було зовсім неважливо хто це. Потрібно було сховатись.

–Це тато повертаються? – запитав Северин.

–Не знаю, сину, – хаотично розглядалась Мелашка.

Жінка невимовно стомилась. Орися заснула на її руках. Однорічна дитина не є важкою ношею, але коли цілу добу тримати її на руках, хоч-не-хоч, а сил не вистачає.

Мелашка вирішила, що має робити. Головне – порятунок дітей. Інше не важливо. Материнська любов безмежна і безкорисна. Чого вартує життя матері, коли дитина в небезпеці?

Її погляд вихопив лисячу нору. Вона була мало помітною, але досвід життя у степу дався в знаки. Мелашка кинулась до невеличкого порослого травою пагорбу. Орисю обережно поклала поруч. Перевірила нору. Вона виявилась порожньою. Не дуже б хотілося зараз ще й з лисицею битись.

–Северине, – сіла навпочіпки Мелашка і взяла сина за руки, – ти з сестричкою сховаєшся у цій норі.

–А ви? – в очах хлопчика з’явився... ні, не страх. Хвилювання.

–Всі разом не помістимось. Я в іншому місці сховаюсь. Домовились? А тоді повернусь за вами.

–Може це все ж таки тато?

–Ми мусимо убезпечитись. То ж домовились?

–Так, – кивнув Северин.

–Ти перший, сину.

Хлопчина спустив спочатку ноги і просунувся вглибину. Мелашка подала сину Орисю, нарвала трави і прикрила вхід.

–Сидіть тихенько, кохані.

Жінка підвелась і глянула в степ, в ту сторону звідки лунали звуки кінських копит. Вона ще не бачила вершників, але не стала дочікуватись. Побігла геть, чим далі від лисячої нори. Час-від-часу, Мелашка озиралась, щоб не загубити те місце де залишила дітей, але не зупинялась. І правильно робила. Невдовзі вона побачила вершників. Спочатку гострі татарські шапки з’явились поміж високих трав, а тоді й засмаглі обличчя бусурманів. Жінка мало не завила від розпачу. Це означало лиш одне. Козаків убили. Або, в кращому випадку, комусь вдалось вижити і потрапити в полон. І, як би це не виглядало егоїстично, Меланка просила Бога, щоб її чоловік залишився живим. Знала, що неволя це зовсім несолодко, подекуди гірше ніж смерть. Та все ж, це хоч якась, але надія. Може по дорозі до Криму нагрянуть козаки. А може й на сам півострів підуть. Тепер, з новим гетьманом, січовики на чайках до самих берегів Туреччини ходили. Невільників звільняли сотнями і навіть тисячами. Сам Богдан бував у таких походах. Стільки люду звільнив. Може і їх хтось звільнить. Лиш би чоловік був живий.

Вершники швидко нагнали жінку. Їх було троє. Вони сміялись, обступивши її, і белькотіли на своїй мові. Меланка розуміла татарську. Богдан її вчив. Він завжди говорив, що потрібно знати мову ворога. Сам володів турецькою, татарською, російсько і польською.

Людолови говорили образливі слова і викидали непристойні жарти. Зрештою, один закинув петлю Мелашці на шию і потягнув до себе. Жінка відчула, як мотузка перетискає горло і їй бракує повітря. Вона намагалась розтягнути зашморг, але татарин щоразу смикав її до себе і петля знову затягувалась. Мелашка відкрила рот, але вхопити повітря не могла. Уже відчувала, як мліє, коли один із вершників спішився і зняв зашморг з її шиї.

–Досить! – гримнув він на того, що тримав мотузку. – І так дорого нам вартував цей похід. Третя частина бранців розбіглась. Тридцять шість воїнів полягло. Хочеш ще й без ясиру до мурзи прийти? Вона здорова жінка. Добре за неї заплатять.

Той лише невдоволено скривився.

Мелашці зв’язали руки і повели за собою. Вона не встигала за вершниками. Була змушена бігти. Хоч, як не намагалася, все рівно, раз-по-раз падала. Але думки її були деінде. Думала про дітей. Лиш би не помітили їх людолови. Думала про чоловіка. Лиш би був живим. Себе не жаліла, не боялась за свою долю. На все воля Божа.

Мелашка бачила лисячу нору в якій ховалися діти. Вони проходили зовсім близько, за якихось двадцять ліктів. Жінка бігла, трималася з останніх сил, щоб не впасти. Але не втрималась. Мотузка натягнулась, ноги заплутались у високій траві і Мелашка знову опинилась на землі, боляче вдарившись в кротовину. Жінка подавила біль, але все одно зойкнула. Її погляд зупинився на присипаній травою норі. Вона прикрила очі та прислухалась. Не знала, почула слухом чи відчула серцем, як плаче Орися. Мелашка заголосила. Закричала, щоб до людоловів не долинув плач дитини.

–Підіймайся! – визвірився той, що тримав мотузку. – Досить валятись. Бо потягну за конем. До кісток шкіру здереш. Аж в Криму зупинюся.

–Так, пане. Слухаюсь, пане, – кивала Мелашка.

Вона не знала до кінця, як має себе поводити. Якщо галасуватиме, то татари не почують її дітей. Якщо ж Северин побачить, що мамі боляче, то вистрибне зі схованки, щоб захистити її. Він ще дитина, зовсім маленький і не розуміє, що не допоможе мамі. Лиш видасть себе.

Людолов смикнув за мотузку і рушив далі. Мелашка послушно побігла слідом. Вона голосно стогнала, але не зупинялась.