Читати книгу - "Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк"

Через місяць Марк Емілій вирушив оглянути найпівденнішу римську сторожову вежу Кастеллум Дімміді. Вона знаходилася за горами й за ланцюгом мавритансько-нумідійського лімесу (великої смуги прикордонних укріплень імперії в Африці) і не належала ні Кесарії Мавританській, ні Нумідії — вона належала Риму й Сахарі. На зворотному шляху, коли вони прямували вздовж висохлого русла річки Уед Джеді до Гемелл, їх наздогнав самум.

Вітер, який шалено ревів і ніс хмари піску, грудки горілої землі та дрібні камінчики, розкидав римлян так легко, наче вони були зграєю переляканих птахів. Здавалося, ціла армія злих духів пустелі брала участь у цій атаці, проти якої не було захисту — дрібний, як борошно, пил тиснувся у ніздрі та під повіки, знущаючись над плащами, закутаними навколо голів вершників і тварин. Протягом двох днів самум божеволів уздовж і впоперек північної Сахари, гонячи перед собою незліченні ряди жовтих привидів, щоб підкорювати оазиси та людей. Нарешті, знесилений, він ліг десь на м'яких хвилях Великого Ерга, але зробив це надто пізно - римляни і їхні коні стали падаллю для сахарської фауни: в радіусі двох миль лежали трупи останніх "дияволів" пана на Нумідії.

Вижив лише він, навіть не розуміючи, яким чином. Неушкодженим вийшов з тієї піщаної петлі, яка їх усіх оплела, можливо, тому, що він був іншим, відмінним від них, напівбогом-напівдемоном із шматочком щастя в руці. Римляни казали: "Sic fata tulere"[17].

Прокинувся він в наметі з відкритим верхом, через який виходили клуби диму від багаття. Біля вогню сиділа стара жінка з круглими сережками у вухах і косами з блискучими металевими підвісками. Великі, як у хижих птахів, очі на висохлому обличчі дивилися на нього байдуже. Кілька днів він бачив лише її, як вона схилилася над ним, цокала браслетами та вливала йому в рот пюре з вареного м’яса та пшона, а вночі – силуети трьох чоловіків, які виводили його з мотузкою на шиї, щоб він міг справити нужду. Він робив це на їхніх очах і зазнавав приниження. Удень він лежав на циновці, його ноги й руки були прив'язані до вбитих у землю кілочків.

Жінка говорила з ним. Вона була рабинею в римському Тевесте. Від неї Марк Емілій дізнався, що його тримають у таборі князя Тухурти, і що його кинуть до ями з голодним левом у день, вказаний "кахіна" і "сахіра"[18]. Лелхін, жриця богині Таніт-Аштарет[19], більшою для племені, ніж вожді, і тому її обміняли на Уа.

Настав день, коли на зборах племені мали відзначити дату його смерті. Марк Емілій чув її голос, який співав у битві при Тамугаді:

- …Я бачу чорні тіні!…вони все ближче!…Бачу намети, рознесені вітром по пустелі!…намети, забризкані кров’ю!…наші юнаки гинуть!…ніхто не насипає над ними насипу з каменів!… Хаул, дух, що служить Таніт, розлючений і шаліє!… Хаул гнівається!… Хаул зв’язує і розв’язує вузол щастя й нещастя, радості й сліз, життя й смерті… Ніде не видно наших воїнів! ... шакали виють на кільватері!... Біліють на сонці кості народу Таніт!

Їй відповів різкий чоловічий голос, і знову вона продовжила свою натхненну пісню:

- Духи божевілля оволоділи вами!... Ви втратили зір!... Помста чорним полотном покрила ваш розум!... Таніт, о Таніт!

Чоловік перебив її істеричним криком, а потім вона сказала те, чого не було чути в наметі. Увійшла стара жінка. В’язень глянув на неї.

- Сахіра хоче, щоб ми згорнули табір і втекли, — злякано пробурмотіла вона. — Тухурта сказав: ні! Тухурта — син Уа. Тухурта не любить Лельхін. Завтра ти помреш у битві з левом. Але сьогодні ввечері ти пізнаєш деба. Цього хоче Сахіра Лельхін. Цього хоче Аштарет. Тухурта сказав: добре!

- Деба?... Деба — це ж гієна, чи не так? – здивувався він.

- Деба — це кохання[20], — відповіла стара.

Символ богині Таніт на стелі в Тіпасі

Вночі Лельхін увійшла до намету. У руці вона тримала кам'яний ніж з висіченими символами богині Таніт. Вона стала навколішки й перерізала мотузки на зап’ястях і щиколотках римлянина. Потім тихо сказала:

- Мій час настав. Богиня Таніт подарувала мені цю ніч, першу й останню. Це звичай жриць Таніт-Аштарет. Вона зробить нам постіль зі своєї шати. Вона дала мені тебе з усіх людей Землі. Наші шляхи, як шляхи зірок, що повинні зустрітися, хоч небо неосяжне і не має кінця. Аштарет баракет! Таніт барракет!

Вона лягла поруч і прошепотіла:

- Приклади мене, як печать на своє серце, як печать до руки своєї, бо любов сильна, як смерть, і її смолоскипи - смолоскипи вогню й полум'я. Люби мене, поки не з'явиться кров в сірості світанку. Ти будеш першим і останнім. Моє серце більше не побачить світанку.

Він не вимовив жодного слова аж до ранку, коли сплячий табір затоптала лавина кінських копит під бойовий рев когорти, що прибула з Цесарської Мавританії мордувати варварів.

- Ми беремо цю прекрасну дикунку, пане, — сказав командир когорти, вказуючи на Лельхін, прив’язану до сідла його коня, - як трофей нашої перемоги. Вона прикрасить лупанарій у Типасі, де вам завжди раді.

Від'їжджаючи, Марк Емілій не дивився на неї. Він забрав із намету кам'яний ніж зі знаками Таніт і попрощався з левом, який збирався вбити його в помсту за Уа. Він стояв над глибокою, оточеною палісадом дірою в землі й метав стрілу за стрілою зі свого лука, доки тварина не перестала смикатися.

У Тамугаді його зустріли так, ніби він воскрес із мертвих. Одразу після прибуття він відіслав мавританський ескорт, послав за ним шпигуна, а потім закрився у своєму палаці й припинив зв’язок будь з ким. За нього правив претор. У Тамугаді та Ламбаезісі шепотом ходили чутки, що легат захворів після небезпечної пригоди в пустелі. Цілий день він сидів на мармуровій лавці біля басейну з фонтаном, пив кіпрське вино і мовчав. Була в ньому та найглибша тиша, під час якої людина шукає дорогу до смерті.

Шпигун повернувся через шістнадцять днів і повідомив:

- Вона в лупанарі Тіпаси, але для них від неї ніякої користі. Порізала собі вени. Її вдалося врятувати, але невідомо, чи дні її не