Читати книгу - "Смерть на Нілі"

Погляд Пуаро потеплішав, наткнувшись на одну пару. Які ж вони гармонійні: високий широкоплечий чоловік і струнка тендітна дівчина. Два тіла рухалися в бездоганному ритмі щастя. Щастя, яке вони мали тут і зараз, одне в одному.

Танець завершився. Після оплесків музика залунала знову. А коли закінчилася, пара повернулась до столика поруч із Пуаро.

Розчервоніла дівчина сміялася. Сівши, вона повернулась до супутника, і Пуаро роздивився її веселе обличчя.

Та крім сміху, у її очах було ще щось.

Пуаро з сумнівом похитав головою.

«Вона аж занадто його кохає, та дівчинка, – сказав він собі. – Це небезпечно. Небезпечно».

А тоді він почув слово «Єгипет».

До нього чітко долинали їхні голоси: дівочий – юний, свіжий, зухвалий, з тонким відтінком м’якої, чужої «р» – і чоловічий – приємний, приглушений голос добре вихованого англійця.

– Саймоне, я не кажу «гоп», поки не перескочу. Будь певен, Ліннет нас не кине!

– Можливо, я її розчарую.

– Дурниці, ця робота саме для тебе.

– Насправді я думаю, що… Я не сумніваюся, що впораюсь. І я старатимусь заради тебе.

Дівчина м’яко розсміялася щирим, щасливим сміхом.

– Зачекаємо три місяці, щоб переконатися, що тебе не звільнять, і тоді…

– І тоді я покладу до твоїх ніг усі земні блага. У цьому ж суть, так?

– І, як я казала, поїдемо до Єгипту в медовий місяць. До чорта витрати! Усе своє життя я хотіла поїхати до Єгипту! Ніл, піраміди, пісок…

Його голос звучав невиразно:

– Ми побачимо все це разом, Джекі, разом. Хіба це не чудово?

– Хотіла б я знати, чи для тебе це буде так само казково, як і для мене? Чи хочеш ти цього так само, як я?

Її голос раптом став різким, очі широко розплющилися, мов від страху.

Відповідь чоловіка була такою ж різкою:

– Не мели дурниць, Джекі.

Але дівчина повторила:

– Хотіла б я знати… – і, знизавши плечима, запропонувала: – Потанцюймо?

Еркюль Пуаро пробурмотів:

– Une qui aime et un qui se laisse aimer[5]. Так, я теж хотів би знати.

VIІ

– А що як норов у нього ще той? – спитала Джоанна Саутвуд.

Ліннет похитала головою.

– Не думаю. Я довіряю смаку Жаклін.

– Але ж закохані сприймають усе по-іншому.

Ліннет нетерпляче похитала головою й змінила тему.

– Мушу йти на зустріч із містером Пірсом щодо того проекту.

– Проекту?

– Так, є кілька жахливих, антисанітарних старих будинків. Я збираюся їх знести, а мешканців переселити.

– Як же ти піклуєшся про інтереси громадськості та гігієну, любонько!

– Вони мусять переїхати. Вікна тих будинків виходитимуть на мій новий басейн.

– А їхні мешканці згодні переїхати?

– Більшість це радо зробить, але є кілька впертих дурнів. Це так дратує. Схоже, вони не розуміють, наскільки покращаться умови їхнього життя!

– Здається, ти вимагаєш занадто наполегливо.

– Люба Джоанно, це ж справді для їхнього блага.

– Так, дорогенька. Я в цьому впевнена. Примусове благо.

Ліннет насупилася, а Джоанна розсміялася.

– Ну що, ти ж тиран, визнай. Добродійний тиран, якщо можна так сказати.

– І зовсім я не тиран!

– Але ти завжди робиш усе по-своєму!

– Не завжди.

– Ліннет Ріджвей, ти можеш глянути мені просто в очі й розповісти хоча б про один випадок, коли ти не отримала того, що хотіла?

– Купу разів.

– О, так, «купу разів», саме так, але жодного конкретного прикладу. І ти просто не згадаєш, любонько, як би не намагалася! Тріумфальна поїздка Ліннет Ріджвей золотою колісницею.

Ліннет різко спитала:

– Гадаєш, я егоїстка?

– Ні, ти просто непереможна. Сукупний ефект грошей і привабливості. Усе тобі підпорядковується. Те, чого не можеш купити за гроші, ти купуєш усмішкою. Результат: Ліннет Ріджвей, дівчина, яка має все.

– Джоанно, ти просто смішна!

– Гаразд, хіба ти маєш не все?

– Здається, усе… Це якось відразливо!

– Звісно, це відразливо, дорогенька! З часом тобі, напевне, стане страшенно нудно, усе набридне. Тож поки насолоджуйся тріумфальною поїздкою в золотій колісниці. От тільки цікаво, дуже цікаво, що станеться, коли ти захочеш проїхати вулицею, а там знак: «Проїзд заборонено».

– Не будь ідіоткою, Джоанно.

До них підійшов лорд Віндлзгем, і Ліннет повернулася до нього:

– Джоанна каже мені всяку гидоту.

– То все від злості, любонько, від злості, – ухильно відповіла Джоанна, піднімаючись із крісла.

Дівчина вийшла, не перепросивши: вона помітила, як палають очі Віндлзгема.

Якусь мить лорд мовчав, а потім одразу перейшов до суті.

– Ліннет, ти вже обдумала?

Вона повільно відповіла:

– Я надто груба? Гадаю, якщо я не впевнена, краще ска зати «ні»…

Він перервав:

– Не кажи цього! У тебе є час, стільки, скільки захочеш. І знаєш, я думаю, що ми будемо щасливі разом.

– Розумієте, – сказала Ліннет винуватим, майже дитячим тоном, – мені тут усе так подобається. – Вона провела рукою. – Я хотіла зробити Вудхолл ідеальним заміським маєтком. І думаю, я добре постаралась, хіба ні?

– Тут чудово. Прекрасне планування. Усе ідеально. Ліннет, ти розумниця.

На мить він замовк, а тоді продовжив:

– Але ж тобі подобається Чарлтонбері? Звісно, маєток треба модернізувати й усе таке, але ти в цьому чудово розумієшся. І тобі це подобається.

– Так, звісно, Чарлтонбері – божественне місце.

Вона говорила з ентузіазмом, але раптом відчула холод усередині. Пролунала дивна нотка, що стривожила її повне задоволення життям. Вона не відразу проаналізувала це нове почуття, але пізніше, коли Віндлзгем пішов, спробувала зрозуміти, що відбувається в закамарках її серця.

Чарлтонбері, так, це воно. Її обурила згадка про Чарлтонбері. Але чому? Чарлтонбері доволі відоме місце. Предки Віндлзгема володіли ним ще з часів королеви Єлизавети. Хазяйка Чарлтонбері мала б шанований статус у суспільстві, а Віндлзгем був однією з кращих parti[6]в Англії.

Звісно, він не міг сприймати Вудхолл серйозно… А Вудхолл ніяк не спромігся б конкурувати з Чарлтонбері.

Так, але Вудхолл був її! Вона побачила його, купила, відбудувала, відновила, щедро вклавши гроші в маєток. Це була її власність, її королівство.

Але все це втратить сенс, якщо вона одружиться з Віндлзгемом. Що вони робитимуть з двома особняками? Зрозуміло, що від одного з них (звісно, від Вудхолла), доведеться відмовитись.

Вона, Ліннет Ріджвей, уже не існуватиме. Вона стане графинею Віндлзгем і принесе власнику Чарлтонбері розкішне придане. Вона стане дружиною короля, а не королевою.

«Це ж просто смішно», – подумала Ліннет.

Але ж цікаво, яка ненависна для неї думка покинути Вуд-холл…

Та невже більше нічого її не турбувало?

Голос Джекі – з дивною, тремтливою ноткою, коли вона казала: «Я помру, якщо не вийду за нього