Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Тож зараз, проходячи на рівні його побитих віконець, Еммі боролася із внутрішнім бажанням зазирнути у них. У її душі не жила віра ні у привидів, ні у кровопивць, ні у перевертнів, та тим не менш часточка непідконтрольного їй страху перед невідомим забороняла перевіряти їй власну гіпотетичну невіру на безпосередній практиці. Тож їй вкрай не хотілося заперечувати свій скептицизм щодо містики прямими доказами.

У дитинстві Еммі була саме тією дитиною, якій після перегляду фільму-жаху здавалося, що дверці шафи раптом вигинаються у неправдоподібних лініях, за якими ховаються ті монстри, що їх зафіксував кінорежисер у тільки переглянутому нею фільмі. Проте вона ніколи не перевіряла свої страхітливі здогади, підіймаючись із безпечного укриття ліжка та відчиняючи підозрілі шафки. І саме з таким моторошним відчуванням їй і тепер не бажалося обстежувати покинуту будівлю, повз котру вона минала щодня, на наявність у ній симптомів колишнього життя.

Але сьогоднішнім вечором, коли перша зірка запалила своїм срібним світлом темне небо, Еммі йшла вздовж посірілих стін споруди, коли несподівано помітила химерний рух усередині будинку. Потужна сила волі та нестримна зацікавленість, які раніше у ній особливо не проявлялися, раптом підштовхнули дівчину впритул до пошкоджених вікон, уламки яких спочивали внизу споруди. Так Еммі постала перед пораненою нещадним часом будівлею, із мороку якої, здавалося, намагалися втекти навіть застиглі крапельки старої фарби, які тріскалися на її занепалих стінах.

Зробивши глибокий вдих, який щедро наповнив легені дівчини киснем, а опісля повільно видихнувши, звільняючись від зайвого повітря, що заточило у собі її тіло, Еммі поглянула прямо перед собою, у суцільну темінь за потрісканим склом. Не відводячи пильного погляду протягом довгої хвилини, вона силилася проникнути зором усередину, пробитися крізь непроглядну пелену, що заважала її очам розгледіти нутрощі таємничого будинку.

Враз сфокусувавши на темряві свої темні очі горіхового відтінку, Еммі неочікувано запримітила у ній ледь видимі обриси людської фігури, які розміщувалися перед нею таким чином, що віддзеркалювали її власний вид. Вона трохи похитнула головою так, що хвилястий локон її насичено-каштанового волосся плавно сповз плечем. Одночасно із її порухом слабко ворухнулося і відображення цієї дії у темній гущі за вікном.

Дівчина поглянула вгору і побачила, як за шарами пилу, за прошарком із мертвих мух та інших непізнаних комах, а також за численними залишками цигарок, висмаленими до фільтра, були встановлені почорнілі ґрати. Їхня давня фарба злазила із них так, немов змія скидала із себе шкіру. За ґратами містилися пластикові та дерев’яні дошки, що захищали свою одноповерхову фортецю від стороннього погляду та закривали собою все, що відбувалося всередині. Тож, на величезне полегшення дівчини, вона просто фізично не мала змоги нічого побачити. А те, що вона таки побачила, було ні чим іншим, як тьмяними контурами її власної постаті, що відбилися на каламутній поверхні вікна.

Пил та бруд облягали вікна такою щільною плівкою, що та цупко в’їдалася у них та з плином часу перетворювалася на їхній невіддільний елемент. Отже, було абсолютно очевидно – жодному перехожому не вдасться розвідати таємниці цієї самотньої споруди, які ретельно оберігають непрозірні вікна.

Втім, Еммі зовсім не засмутилася цьому відкриттю. Вона щиро вважала, що у таких випадках ліпше тримати всі лихі домисли при собі, аніж вперто намагатися пізнати секрети, що скрадалися під майже проваленим дахом над чотирма похмурими стінами занедбаної будівлі.

3

Щоранку, коли Еммі мала обирати маршрут, яким їй добиратися на навчання до університетського корпусу, її підсвідомість усе частіше віддавала перевагу тій із двох доріг, що незмінно була дуже гамірною та переповненою людьми. А щовечора, коли дівчина відправлялася на піші прогулянки на прохолодному повітрі, вона інтуїтивно обирала ті пішохідні доріжки, на шляху яких їй би не трапився одноповерховий будинок, чия занедбаність немов кричала відлунням минулого.

Чесно кажучи, Еммі взагалі стала несвідомо оминати будь-які втілення архітектурної думки. Замість них дівчина прогулювалася у тихих парках, де з оголених дерев злітало останнє листя, відправляючись у тільки йому знані місцини. Вона також взяла за звичку сторонитися тротуарів поблизу дорожньої смуги. На заміну їм прийшли затишні дворики коло низеньких будиночків. Здавалося, вони, наче губки, вбирали у себе осінню атмосферу меланхолійної самотності. Дітлахи тікали із їхніх подвір’їв погрітися в опалених квартирах, а старигані покидали облюбовані ними промерзлі лави, щоб випити гарячого чаю у своїй теплій домівці.

Лише коли перші промені сонця почали виблискувати своїм світлом на перших замерзлих калюжках, Еммі вперше, сама того не усвідомлюючи, поновила свої звичні походи – як ранкові, так і вечірні – повз похмуру одноповерхову споруду брудно-білого кольору. Одної ранньої днини її ноги самі машинально завернули її тіло саме у бік цієї страхітливо-понурої будівлі. І з тої пори вони досі не змінили обраного у той момент курсу.

До слова, Еммі перестало тягнути зазирнути у побиті вікна тієї споруди. Принаймні, доки мрячні сірі вулиці не присипало, наче цукровою пудрою верхівки солодкої випічки, білим пухнастим снігом.

4

Загадковий потяг Еммі заглянути усередину занехаяної таємничої споруди знову проріс у грудях дівчини, немов необачно упущене у ґрунт зеренце, із приходом грудня.

Початок грудня – саме той час, коли найзатятіші шанувальники зимових святкувань уже піднесено прикрашають свої віконця цілими мережами яскравих гірлянд так, щоб перехожим із вулиць було добре видно їхні вигадливі переливи та мерехтіння.