Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Хоча сліди таких любителів занадто передчасного приготування до різдвяних й новорічних свят того року виднілися лишень у парі вікон на шести багатоквартирних будинках, їхні червоно-сині вогники так сяйно блимали, що їхнього святкового сяйва цілком вистачало на усі шість домівок.

Ті два яскравих вікна, як не дивно, розташовувалися рівно над нахмуреною одноповерховою будівлею. У висоту їх розділяла відстань у чотири поверхи. Коли власники помешкань за прикрашеними віконцями увімкнули свої різнобарвні декорації, погляд Еммі вловив кольоре світло і зачаровано зиркнув у його бік. На секунду дівчина оторопіла на місці, роздивляючись своїми карими очима строкаті спалахи. 

Однак очікуване відчуття святкового настрою не осяяло її серце так, як світло гірлянд осяяло її очі. Тому вже скоро Еммі поспішила повернутися до запланованого маршруту своєї прогулянки, який вона раптово поставила на паузу задля споглядання мерехтливих прикрас. Вона плавно відвела погляд із різнокольорового миготіння вдалині униз та швидко озирнулася, переконуючись, що нікому із перехожих не довелося стати мимовільним свідком її миттєвого оціпеніння, поки вона приворожено розглядала незмінний атрибут зимових канікул.

Та пересвідчившись у відсутності поруч небажаних споглядачів, її зір раптом наштовхнувся на дещо іншу присутність. Відбитки зимових черевиків на присипаній снігом стежці оточували одноповерхову будівлю, біля котрої стояла дівчина, тоненьким звивистим ланцюжком. Білий сніг, що лежав на землі, встиг їх старанно припорошити так сильно, що обриси їхніх слідів майже зрівнялися із пухким сніжним шаром. Але, хоч і не досконало виразно, та їхні змазані лінії помітно розрізнялися на сяючому пухові зими.

Звичайно, Еммі не здивувалася самій наявності біля покинутої споруди залишених слідів взуття. Адже повз неї цими стежинами щодня крокують сотні різноманітних зимових черевиків. Та здивувало її те, що витоптані відбитки не проходили повз споруду. Вони вели прямо до неї, перериваючись просто коло її зачинених дверей.

Уважно дивлячись на прорізані незнайомою ногою сліди у снігу, Еммі задалась логічним питанням. Чи справді ця будівля аж така покинута, занедбана й безлюдна, якою вона видалась їй на перший погляд?

5

Якщо Еммі була б учасницею кінематографічної сцени або театральної постанови, а не звичайнісінькою людиною, то самого її інтересу до загадкових таємниць одинокої занедбаної споруди було б достатньо, аби дівчина одразу ж прийнялася до їх розкриття. Можливо, вона би добила її й без того дефектні вікна, аби запустити своїм сповненим цікавості поглядом прямо у будівлю. Ймовірно, вона б вдалася до вибиття її неприступних дверей, які б нарешті здалися наполегливості дівчини та неохоче пропустили її в глибини темного приміщення дому. А, може, вона знесла б кожну цеглину, добираючись до самого фундаменту, тільки б вгамувати свою спрагу нестерпної допитливості.

А втім, життя Еммі не було роллю у фільмі, а будинок зовсім не скидався на театральні декорації. Тож дівчина не мала жодних сподівань у разі екстреної ситуації безпечно сховатися за кулісами чи передчасно завести фінальні титри.

Вона боязко підвела свої темні маленькі оченята до тієї частини будинку, яка у кращі часи виконувала функцію вікна, дозволяючи внутрішній атмосфері будівлі підтримувати зв'язок із зовнішніми реаліями, що її оточували. Оскільки раніше їй вже доводилося розглядати моторошні вікна споруди, то цього разу у неї не викликало здивування те, що ті мутні очі невеликого будинку й досі не бажали їй розкриватися.

Вони продовжували бути такими само заплющеними, немов закриті очі людини, яка прикрила їх, готуючись відійти до солодкого світу сновидінь. Ті сни людина таємно споглядала на самоті точно так само, як ці віконця, напевно, одиноко зберігали свої власні мари, роблячи їх недоступними чужим очам решти світу.

Проте надія ухопитися за невидиму ниточку, яка б хоч трохи приспустила завісу незвіданих таємниць за цегляними стінами цієї будівлі, ще крадькома жевріла у душі дівчини. Тож Еммі обома руками учепилася за підкинуту її велінням долі суттєву підказку – необачні, розкидані попід будівлею на срібному зимовому покривалі, людські сліди. Їхні продовгуваті контури, що вишикувалися у нероздільний ланцюжок, демонстрували цілеспрямований напрям кроків невідомого, які вели витоптаною взуттєвими відбитками стежкою до дивного світу, так дбайливо прихованого відразливою обгорткою старої будівлі.

Темні черевики Еммі були забарвлені прозоро-білими плямами, що лишились на них від потрапляння на взуття дрібних сніжинок. Сніг рясно засипав мілкими крупинками коричневі стовбури дерев та змішував свої білосніжні крихти із сірим пилом доріг. Ступаючи своїми черевиками так, щоб контури тих відбивалися прямо поверх уже наявних на сніговій стежці силуетів, кроки Еммі рівномірно відтворювали правильний ланцюжок слідів, що обривався якраз коло замкнених дверей одноповерхової будівлі.

Із хвилинку повагавшись, дівчина несміливо накрила своєю м’якою долонею тверду поверхню дверної ручки. Та відповіла Еммі крижаним холодом, від якого рука дівчини ледь здригнулася. Здавалося, уся колишня теплота тієї ручки перекочувала із її залізної оправи кудись вдалечінь, утікши за морозним диханням зимового повітря.

Продовжуючи триматися за неї, Еммі зовсім не воліла її повернути, аби зайти досередини. Їй не хотілося зриватися у таємничий вир несподіванок, що могли очікувати на неї за дверима. Якщо вже й пірнати у води невідомості, то принаймні не спонтанно, а поволі занурюючись, оцінюючи течію та обпливаючи підводне каміння замість того, щоб відчайдушно стрибнути з розбігу, приземляючись на самісіньке дно, дряпаючись об його приховані скелі й заплутуючись у кручених водоростях, що неодмінно потягнуть тебе за зранену ногу донизу.