Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Притуляючись до неповороткої дверної ручки, Еммі немов намагалася уловити контакт із тим незвіданим, що чекало її по інший бік дверей. Дівчина наче старалася відчути ледь помітні імпульси, котрі мали б прорватися крізь дерев’яний прямокутник, у формі якого перед нею проростали із засніженої землі старі двері. Нарешті вона обхопила ручку своїми довгими пальцями правої руки так, що великий палець накрив її зверху. Стиснувши її з усією можливою силою, що тільки видали із себе її слабенькі м’язи, дівчина потягнула ручку на себе із максимально докладеним зусиллям.

Неймовірно, та її вуха почули ледь відчутний звук хрускоту, який ознаменував собою довгоочікуване відкриття дверей. Щоправда, тендітного натиску дівчини вистачило лише на вузеньку шпаринку, однак і тієї було достатньо, аби створити для Еммі невеличкий прохід. Його, однак, помітно звужували дерев’яні шипи зі скалками. Вони стирчали уздовж відчиненої проріхи так, немов були екзотичними мушлями, що прикрашали чудернацької форми рамку, привезену із відпустки на морському узбережжі та поставлену із фотографією всередині на приліжковий столик.

Повернувшись до вузького проходу боком, щоби втиснутися у його крихітний просвіт, Еммі зробила перший крок назустріч невідомому, небезпечному приміщенню, полишаючи знайомі й незагрозливі простори позаду себе.

В абсолютній тиші, що її зустріла, дівчина виразно відчувала той гуркіт, у швидкому ритмі якого вистукувало в грудях її важке серце. Дихання, яке ще мить тому цілком відповідало загальноприйнятим медичним нормам, тепер пришвидшилось, знервовано набираючи оберти свого шаленого темпу. Щосекунди одне сильне биття усередині неї приєднувалося до не менш сильного наступного, створюючи разом цілісну гуркотливу симфонію, а після – ціле співзвуччя одразу безлічі барабанів, що норовили своїм гримотінням вирватися із грудей.

Еммі розуміла, що у даний момент її відчуття не мають концентруватися на власних переживаннях та почуттях, що переповнювали її із такою потужністю, що, здавалося, їхньому вираженню от-от стане затісно у делікатному тілі дівчини. Тож подумки вона порахувала до п’яти, сподіваючись таким чином заспокоїти ненормальну швидкість свого пульсу та вгамувати трепет, який вбирала її шкіра. Опісля Еммі зробила неглибокий вдих. Однак навіть мізерної частки кисню, який вона при цьому вдихнула, було достатньо, аби ніздрі дівчини, окрім прохолодного повітря порожньої будівлі, зачерпнули ще й його колючий старезний аромат.

Це був аромат занедбаної давнини. Його запах був запахом самої старості. Ви, напевно, також уловлювали його гидкі ноти, йдучи високими сходинами будинку, збудованого більше половини століття тому. Ваш нюх, ймовірно, чув його повів, коли ви, сидячи на твердому сидінні переповненого пасажирами автобуса, раптом поглядали на похилого старця у його дверях, котрий тяжко підіймався сходинками транспорту, спираючись на свій скрючений ціпок.

Саме таким їдким запахом Еммі наповнювала свої легені, повільно дихаючи спертим повітрям у старезній будівлі. Саме ці неприємні аромати, думалось їй, колись витали у невеличкій кімнатці її прабабусі, коли та спала там останні ночі свого довгого життя. І саме такими гидливими нотами повнилися під’їзди дев’ятиповерхових будиночків маленьких містечок, у яких будівництво нового житла явно не було прописано серед пунктів щорічного розподілу бюджету.

Стоячи у непроглядності всеохоплюючої темряви споруди, Еммі виставила поперед себе руки, але їхні обриси, полонені густою чорнотою, так і не показалися її очам. Тоді вона ще ширше розплющила свої темні очі, із усіх сил намагаючись зірвати вуаль темряви, що застилала собою володіння будівлі від небажаного чужого ока. Через марність власних зусиль до хвиль страху, що до цього плескалися усередині дівчини, долучилися ще й сплески дратівливості.

Тож Еммі, так і не зрушивши із початкової точки своєї стоянки та вже опустивши обидві руки донизу, покірно рахувала довжелезні секунди, а після них – ще довші хвилини, які б мали дозволити її зору адаптуватися до безпросвітної темноти приміщення. Тоді б вона мала змогу принаймні трохи орієнтуватися у будівлі, що так страхала її налякану свідомість.

Все ще стоячи у моторошній темряві споруди, правиця Еммі машинально потяглася до задньої кишені її утеплених джинсів, стараючись намацати на її шершавій поверхні невелику випуклість. Це була зв’язка ключів від під’їзних дверей та вхідних дверей її квартири.

Доторком до них Еммі завжди заспокоювала себе у страхітливих ситуаціях відтоді, як одного разу, розважаючи себе читанням у тригодинній поїздці потягом, вона прочитала ту статтю на блискучих сторінках якогось журналу. Дівчина уже й сама б не змогла відшукати у коридорах своєї пам’яті спогад про ту журнальну статтю на тему самооборони, проте її зміст дивом лишився у глибинах її свідомості. Стаття застерігала своїх молодих читачів жіночої статі від насилля, від якого почасти страждали юні дівчата у темних провулках міст чи на безлюдних автостоянках коло супермаркетів. А серед способів фізичного протистояння насильнику автори статті визначали використання звичайного ключа, який, радили вони, варто затиснути між вказівним та середнім пальцями у якості обтяжувача при нанесенні удару злочинцеві.

Еммі, на щастя, ще ніколи не випадала нагода застосувати цю журнальну пораду на практиці. І все ж, коли сонце перекочувалось униз по неосяжним просторам небес, сповзаючи за лінію горизонту, її заспокоювало, коли вона торкалася ключів, йдучи самотою пустими темними вуличками вечірнього міста.

Тим часом три хвилини, що нарешті сплинули, поки Еммі мовчазно трималася посеред темноти, здалися дівчині найдовшим часовим проміжком, який їй коли-небудь доводилося проживати. Звичайно, цього часу не було достатньо, аби зіниці дівчини трансформувалися у фантастичні прилади нічного бачення. Однак перед її зором зрештою постала загальна панорама будівлі зсередини, хоча й затуманена смоляним покривом темряви.