Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Навідріз відкинувши усі здорові думки, що кричали у її голові наказами розвернутися у протилежний бік та покинути занедбану будівлю, дівчина зробила крок прямо у гущу мороку. У цей час всередині себе Еммі відчула дивну пульсацію, яка немов нашіптувала їй, що тут, у цій старезній одноповерховій хатині, таїться дещо важливе, поки що недоступне її погляду.

Еммі зосереджено пробіглася очима вздовж чотирьох цегляних стін, аби запевнитися, що ніяка підступна небезпека не зачаїлася попід ними, тихо очікуючи ідеального моменту для штурму усі ці довгі три хвилини, доки дівчина нерухомо стояла перед нею. Не виявивши жодної загрози, яка б нависала над нею потворною тінню, дівчина легким кроком прослідувала до найближчого від неї вікна. Її руки акуратно звільнили його від двох дерев’яних дощок, що заважали будівлі споглядати зовнішній світ, який огортав її із всіх сторін, немов океан, що омиває береги загубленого на картах острівця.

Згодом дівчина прошурхотіла передніми кишенями свого пальто, намацавши на глибині одної з них згорнуту носову хустинку. Розгорнувши хустку, вона приклала її до вікна настільки високо, наскільки лишень вистачало дівочого зросту, після чого сковзнула тканиною униз, зішкрібаючи нею товстенний шар пилу й почорнілого бруду.

Місячний блиск враз сором’язливо зазирнув досередини темного приміщення, пробиваючись крізь смагляве повітря й залишаючи між нього свої срібні прогалини. Еммі уважніше придивилася до нутрощів споруди, адже тепер усі обриси та силуети, що заполоняли простору кімнату, стали більш розбірливими й чіткими.

Зовні одноповерхова споруда створювала оманливе враження по-скромному тісної будівлі. Та всередині вона, на подив Еммі, виявилася досить вільною залою, заставленою архаїчними меблями. Серед них кімнату захаращувало декілька грубих столів, що розміщувалися по обидва боки зали паралельно один одному. Поруч із ними були неохайно виставлені кілька пар стільців із широкими спинками. Ще декілька з них розташовувалися хаотичною розстановкою обабіч стін.

Ймовірно, у колишні часи, за яких наповнення цієї будівлі гармонійно вписувалося у її загальну атмосферу й було її органічною частиною, тут щодня відчинялися двері, що впускали до споруди гомінкі потоки людей. А вікна у ті минулі часи, певно, завішували шторами винятково для схованки від пекучих сонячних променів, а не з більш печальним наміром – сховатися не тільки від докучливого світла сонця, а й від усього зовнішнього світу загалом.

Іншим об’єктом, щодо якого Еммі вчинила наступну дію, було вікно ліворуч. До нього дівчина застосувала ті ж заходи, що й до його попередника, уже звільненого сусіднього вікна. У сукупності пара полагоджених нею вікон разом із тонким проміжком, утвореним посеред злегка відчиненими дверми та стіною поруч із ними, додали похмурому темному простору кімнати тоненькі смуги, хоча й тьмяного, та все ж світла. Цього мінімального освітлення вдосталь вистачало на те, щоб дівчина могла більш чітко розгледіти картину будівлі зсередини.

На якусь мить Еммі знову заплющила очі, коли її розум відвідала чергова настирлива думка, що задавала собою питання доцільності дій своєї господарки. Вони, усі вчинені нею діяння, як проникнення у покинуту будівлю чи нишпорення попід її підвіконнями усередині, робилися нею автоматично, несвідомо. Вони були наче втіленням звичайнісінької рутини. Наприклад, коли, пробудившись після нічного сну, ми враз, навіть не обмірковуючи цього заздалегідь, бредемо до ванної кімнати.

А втім, ця одноповерхова споруда, що мовчазно зберігала у своїх приміщеннях відголоски минулого, аж ніяк не скидалася на просту ванну кімнату, як і прихід до неї не був звиклою ранковою ходою квартирою. Якщо відвідини домашньої вбиральні вранці становили набуту звичку, сформовану у процесі щоденної поведінки людини, то нічні походеньки до занедбаної будівлі здавалися радше якимось невідомим рефлексом, що неочікувано проявився, аніж відображав уже знану установку із глибин свідомості.

Змахнувши своїми густими віями та закліпавши до тусклої кімнати старої будівлі темно-коричневими очима, Еммі дійшла до висновку, що, напевно, це спонтанне спонукання її раптових бажань зайти до загадкового будинку, що узяло гору над раціональними аргументами розуму, має бути виправданим. Тож тут, під запиленими покладами завмерлого часу, її мало очікувати щось. Це “щось”, певно, ув’язнювали ці невисокі цегляні стіни, що помалу руйнувалися, й ховали ті старі меблі, що були розкидані у смердючій кімнаті. І це “щось” прагнуло бути знайденим. 

Проте, це незбагненне “щось” не можна було легко помітити на поверхні, оскільки Еммі вже встигла надзвичайно прискіпливо оглянути кожен закуток приміщення, не виявивши при цьому нічого підозрілого. І позаяк території, у межах якої дівчина збиралася знайти те “щось”, були притаманні цілком прийнятні розміри, Еммі задумала більш ретельно обшукати їх, що, як їй здалося, не вартуватиме їй непомірно важких зусиль.

Оскільки різні предмети, що розташовувались у залі, було нескладно порахувати, Еммі розпочала із огляду тих із них, котрі перебували ближче до неї. Хоча її розум ніяк не міг збагнути те, на пошуки чого так затято подалася дівчина у цьому покинутому місці, ті дивні імпульси, які були сприйняті Еммі за підказки її підсвідомості, дарували відчуття необхідності її роботи. Тож її руки стрімко обмацували, зацікавлено перевертали, тяжко піднімали, задумливо переставляли й докучно вивертали усі ті об’єкти, якими володіла самотня будівля.  

Коли її інтуїція навела дівчину на думку, що вона вже встигла втілити у реальність більшу частину зі свого безглуздого набору нескінченних рухів тіла, Еммі саме потяглася обома руками до висувних ящичків дерев’яного столу. Стіл, що спав солодким сном посеред задніх рядів залу, раптом увесь здригнувся, коли Еммі із силою та скреготом притягнула до себе його верхній ящик. Той, своєю чергою, зрадницьки зісковзнув із її тремтячих рук та із гуркотом повалився додолу. Глухий звук вкрай правдоподібно зімітував “був” вистрілу. Спокій та умиротворення, що досі панували у тихих стінах будівлі, вмить зруйнувались.