Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Перелякано затремтівши від неочікуваного шуму внаслідок голосного падіння дощок стола, дівчина невпевнено позадкувала. Тим часом частота її серцебиття різко підвищилась, додавши собі кілька десятків зайвих ударів на хвилину.

Дивовижно, а втім такий оглушливий звук, що з неймовірною силою вибухнув у вухах Еммі всередині будинку, був не голоснішим від слабкого пшику ззовні, не сколихнувши і невагомої сніжинки, що пухнастою ковдрою вкривала бетонну доріжку коло споруди.

Еммі зачекала, доки вистукування серцем його частих ударів знову повернеться до норми. Після чого дівчина із новим припливом сил взялася за патрання ящиків старого стола. Вийнявши два верхні із них, вона переклала їх на запилену підлогу, сівши поряд на зігнутих ногах так, щоби ретельно розглянути нутрощі наступного за висотою ящика. Однак у ньому вона розгледіла лишень пропилені старезні будівельні матеріали, призначенням і застосуванням яких їй точно не хотілося б займати свої думки, які й без того безладно блукали її неспокійним розумом.

Після, вийнявши зі столу наступну замащену давнім брудом шухляду, замурзані руки Еммі обережно поставили ящик із невідомим у ньому приладдям донизу. Після його безуспішного огляду дівчина нарешті взяла роздивитися останній, найнижчий ящик стола. Вона налаштувалась дослідити його швидким поглядом, так, щоб не втрачати дорогоцінні хвилини, які стрімко проносилися повз неї, та аби скоріше прийнятися за інспекцію інших столів, що досі лишалися поза її увагою. Тож Еммі наблизила свої темно-мигдалеві очі до дна шухляди. Але й там їй не вдалося помітити хоч щось, що вартувало б її уваги. Тому вона негайно розпрямилася й підвелася на свої довгі ноги.

Затим, закрокувавши назустріч об’єктам подальших обшуків і вивченню їх складових елементів, периферичний зір Еммі уловив ледь видимий блиск. Шия дівчини хитнула її голову праворуч, доки та шукала невловиме джерело несподіваного проблиску.

Мабуть, місячне сяйво грайливо переливалося у глибинах зали й майоріло срібними стрічками у їхній темряві. Певно, те бліде світло місяця блищало своїм сивим промінням у темній шевелюрі кімнати. Тож уважні очі дівчини лишень запримітили відблиски місяця, які пробивали собою тягуче повітря споруди, коли Еммі перетнула смугу їхнього скупчення.

І все ж вуличне освітлення, що ледь проникало у кімнату, не сягало її дальніх закутків, в одному із яких якраз завмерла Еммі. Адже, тільки-но зайшовши до будівлі, дівчина не обтяжувала себе завданням очистити дальні вікна від ґрат й дощок, що їх затуляли, як вона проробила це із першими, що знаходилися поруч із вхідними дверми, через які вона увійшла.

Дівчина відступила на крок назад. У куточку її правого ока знову блимнула невеличка іскорка, що відбивалася від незбагненної для неї точки залу. Тоді Еммі зиркнула пильним поглядом униз, туди, де спочивав останній із оглянутих нею ящиків стола. Стрімко опинившись знову біля нього, права рука дівчини уже проводила його шершавою поверхнею, повсякчас натикаючись подушечками пальців на відразливі стовписька пилу та гострі скалки, що стирчали із дерева.  

Врешті, тримаючи долоню у верхньому лівому куті шухляди, пальці Еммі зіштовхнулись із “чимось”. На цьому “чомусь” не було мітки давності, залишеної брудом й пилом, що вкривали тут усі поверхні будівлі. Тож, здавалось, це “щось” доєдналося до старих меблів будинку зовсім нещодавно, ще не встигши злитися із їхньою гнітючою атмосферою старини.

Підклавши тонкі пальці під свою знахідку, Еммі витягла її із пастки моторошної будівлі. Дівчина піднесла загадкову річ ближче до очей, аби детальніше проаналізувати її своїм зосередженим розумом.

Як виявилося, добутий нею артефакт був не чим іншим, як звичайнісінькою прямокутною карткою, що нагадувала вітальну листівку або рекламний флаєр. Картка, непоказна й непримітна, якийсь час пролежала невиявленою, відтіняючи внутрішню сірість столу. Вірогідно, її оригінальним кольором був білий, оскільки на дотик вона була тим самим глянцем, що притаманний фотокарткам. Її блиск видавав свою непричетність і чужість бляклим руїнам споруди. Все ж її сяйво трохи потемнішало до сіруватого тону, немов на картці відбилася фарба від стіни, до якої її свого часу прикріпили. “Авжеж, – здогадалася Еммі, – я дивлюся на тильний бік”.

Еммі повернула листок лицьовим боком до погляду своїх горіхових очей. Усі домисли миттю розсіялись. Сіра картка відкрилася їй кольоровим фотознімком, із якого до дівчини посміхався симпатичний юнак. Він позував на камеру, сяючи своєю привітністю фотографу, який стояв за кадром. Його каштанове волосся було акуратно зачесане. Зелені очі трохи мружилися від яскравого світла, що лилося спалахом фотокамери у них. Гарна посмішка розтікалася рожевим кругленьким обличчям. Руки щільно притиснуті до тіла, яке, у свою чергу, вбране у діловий темно-синій костюм. З-за костюма проглядала світла тканина блідо-блакитної сорочки. Комірець, що тісно прилягав до широкої шиї, затягував краватку, підібрану хлопцем у відповідний тон до кольору костюма.

Знизу фото обрамляв жирний барвистий напис, що закликав своїх читачів віддавати голоси на виборах до студентської ради, що саме наближалися, за Адама Іраха. Очевидно, за кандидатуру, яка своєю життєрадісною посмішкою сяяла в об’єктиві фотокамери і чий портрет красувався у межах білих смуг рамки, що облямовувала фотокартку.

Немов пінні хвилі, що билися об мокрі піски морського берега, метушливі думки Еммі так само штурхали її схвильований розум. Кожна підозра, кожен домисел жахливим чином доповнювали й замінювали собою не менш жахливі попередні. Разом вони створювали бурхливий потік припущень і міркувань, серед який фігурували самі питання й до яких не долучалася жодна відповідь.