Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

-Призупинив, але ми обов’язково повернемось до нього. Ну так що, спробуємо розібратись що твориться в твоєму житті? Чи і далі будеш киснути на дивані від нещасного кохання?

-Що ти маєш на увазі?- напружилася я.

-Дівчинко, мені одного погляду на тебе вистачило для того, щоб зрозуміти, що ти встигла втріскатися по вуха в Грома. Не найкращий вибір, я тобі скажу.

-Тебе спитати забула.-буркнула я і підвелася з стільця.- З чого почнемо?

-Моя дівчинка!- розтягнув він губи в кривій посмішці,- У Аньки була подруга, Віра, здається. Якось я зустрів їх у кафе. Подруги люблять побалакати про свої проблеми, раптом покійна не виняток?

-Пізно. Я вже з нею говорила.

-Так? Тоді розповідай.

Я тяжко зітхнула і повернулась назад на стілець. Розповіла все, що змогла пригадати з розмови з Вірою.

-Не густо. Але це все тому, що ти чужа людина і не викликаєш довіри.

-А ти, значить, викликаєш?

-Споримо, що мені вона розповість більше?

-Та ну тебе,-бурнула я і пішла переодягатися.

Через півгодини ми разом покинули мою квартиру, весь цей час Маршал ділився своїми світлими думками щодо розслідування. Я виявилася вдячним слухачем, що він оцінив.

-Ну ось, приблизний перелік заходів я встиг накидати. Як тобі?

- На душі паршиво, а так нічого, - чесно відповіла я.

- Душа - це зі сфери непізнаного, а я матеріаліст. Ну то що, береш мене в компаньйони? – Темні очі дивилися з насмішкою, а я перебувала в легкій розгубленості. Варто було послати його до біса, та й самій нікуди не лізти. Мало батькам переживань...Цей Олексій – рідкісний придурок, з яким у розвідку тільки дурень піде. І те, що він мені тут наговорив... має бути причина.

- Скажи, навіщо тобі це потрібно?

- Ти вже ставила це запитання, і я на нього відповів.

Він відчинив дверки «БМВ»:

-Сідай, - повторив він. - Ми тепер партнери, отже, досить багато часу проводитимемо разом. Тож звикай.

Вирішивши, що сперечатися нерозумно, я влаштувалася на передньому сидінні поруч із ним. Ми поїхали в бік будинку Віри. Не знаю на що він розраховував, але мені було в принципі все одно. Олексій правий, на самоті залишатись було надто тяжко.

-Ти впевнений, що вона розповість тобі щось нове?-підозріло запитала його.

-Що за недовіра? - хмикнув він. - У мене теж є запитання... особистого характеру. Судячи з того, що ти одна страдаєш в квартирі, хепі-енду з Громом не вийшло?

- Приголомшливі дедуктивні здібності, - пожартувала я.

- Отже, образилася що він приховав своє колишнє життя від тебе? Дарма. Хочеш пораду?

- Багато вас, порадників.

- Ти ж його любиш чи вже не дуже?

- Скажи на милість, з якого дива мені обговорювати все це з тобою?

- Я відчуваю до тебе слабкість, - засміявся Маршал. - Така відповідь влаштує?

- Мене влаштує, якщо ти заткнешся, - мляво відповіла я.

- Та заради бога... - він замовк, а я втупилася у вікно з невеселими думками. Із неприємної замисленості мене вивів сміх Олексія. Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що це його так розбирає. Він витріщався в дзеркало заднього виду і продовжував посміхатися. Перевів погляд на мене і сказав: - Вітаю, за нами хвіст.

- Де? - розгубилася я. - Тобто з чого ти взяв?

- З того, що темно-синій «Опель» плететься за нами від самого твого будинку.

- Може, зовсім не за нами? - насупилася я.

- Зараз перевіримо, - кивнув Маршал. Пригальмував на світлофорі, а коли загорілася стрілка, хвацько переїхав в сусідній ряд, викликавши обурення водія «Мерседеса», якого нахабно підрізав, і рвонув по прямій. Дивлячись у дзеркало, я спостерігала, як «Опель» намагається повторити той самий маневр, але з куди меншим успіхом.

Олексій скинув швидкість, тепер ми рухалися проспектом. За кілька хвилин я знову побачила «Опель», він тримався на шанобливій відстані, але все-таки слідував за нами. Маршал звернув і знову пригальмував, ми досягли середини провулка, коли знову з'явилася та сама машина.

- Наполегливий хлопець, - хмикнув Олексій. - Мабуть, варто з ним познайомитися.

Ще один поворот. Вулиця попереду була пустою, Маршал розігнав машину і раптом, різко скинувши швидкість, прошмигнув у найближче підворіття. Воно вело у невеликий двір, забитий машинами. Однак Олексій зміг розвернутися досить швидко, я змушена була визнати, що машину він водить майстерно. Ми знову опинилися в підворітті. А далі було так: з'явився «Опель», його водій, як видно, нас загубив і тепер поспішав подолати відстань до перехрестя. Маршал рвонув йому навперейми, для цього йому довелося видерти свою машину на тротуар, за лічені секунди обігнати «Опель» і заблокувати проїзд. Він вискочив із машини, за мить опинився біля «Опеля» і відчинив двері. З деяким запізненням я приєдналася до нього, вирішивши взяти участь в урочистій зустрічі. Якщо для мене вся ця чехарда була досить несподіваною, то водій «Опеля» і зовсім розгубився. Переводив погляд з мене на Олексія з виглядом людини, яка провини за собою не знає і приголомшена чужим нахабством.

-Ви чого? - нарешті зміг вимовити він.

- У мене зустрічне запитання, - із крокодилячою посмішкою сказав Маршал.- Розважаєшся від нудьги чи нас пасеш?

- Нікого я не пасу, - образився чоловік, розгубленість поступилася місцем злості, на Маршала він дивився з великою неприязню, а я тим часом його роздивлялася. Років тридцять, скоріше середнього зросту, кремезний, фізіономія зовсім не лиходійська, навіть приємна, а головне, мною раніше ніколи не бачена.

- Отже, твоя тачка керма не слухає і сама їде, куди хоче. Ти б її приструнив, поки я нервувати не почав.

- Та пішов ти! - рявкнув хлопець і спробував зачинити двері, але Олексій цьому перешкодив. З машин, що проїжджали повз, на нас поглядали з цікавістю, а я почала нудитися.

Маршал в'їхав нещасному водієві кулаком в око і сказав:

- Бачиш, я вже почав нервувати.