Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Попри свої розміри, він першим досяг краю конуса, стояв там і дивився, наче прийшов помилуватися краєвидом. А тоді сів і почав шкрябати ножем скелю. Один за одним ми туди дісталися, а він сидів спиною до зяючої діри й відколював шматки каменю і наказав нам робити те саме. Це була самородна сірка. Безліч сірки по всьому краю цього казана, тут і там виблискували маленькі яскраво-жовті пластівці кремнезему, але здебільшого то був чистий сірчаний цвіт. Ми відколювали її й рубали ножами, поки не мали десь кіло, а потім суддя взяв торбини й, знайшовши затишне місце серед каміння, висипав туди деревне вугілля й нітер, розмішав рукою й додав у суміш сірку.

Я подумав, а що як доведеться додати до цього власної крові, як у масонів, але ми цього не робили. Він вимішував усе руками, поки дикуни і далі сунули до нас через рівнину, а коли я обернувся, суддя, той великий безволосий незграба, підвівся, вийняв прутня і почав мочиться на суміш, люто заливаючи її сечею, а тоді, піднявши руку, закликав нас робити те саме.

А ми вже і так були напівбожевільні. Тож усі вишикувалися. Делавари та решта. Усі, крім Ґлентона, бо той просто витріщався. Ми витягнули наші члени й взялися до роботи, а суддя стояв на колінах і м’яв ту масу голими руками, сеча бризкала навсібіч, і він кричав на нас, щоб ми мочились, мочились, люди, мочіться заради спасіння ваших душ, бо хіба ж ви не бачите отама червоношкірих, він усе сміявся, коли це казав, і замішував ту велику гидоту, схожу на огидне чорне тісто, місиво, яке тхнуло самим дияволом, і не суддя, а той клятий кондитер доклав до того рук, і от суддя дістає ножа, ріже оте все і розкладає його з південного боку, тоненько мастить скелі лезом, мружачись на сонце одним оком, сам вимазаний чорним, він тхне сечею й сіркою, посміхається і розмахує ножем із дивовижною майстерністю, наче робить таке щодня. Закінчивши, він відкинувся назад, витер руки об груди та, як і ми всі, подивився на дикунів.

Тоді вони вже дісталися лавового поля, і в них був слідопит, який шукав наші сліди на тій голій скелі й задкував з кожного глухого кута, а тоді кликав своїх. Не знаю, що він там шукав. Може, чув наш сморід. Невдовзі ми почули, як вони розмовляють унизу. А потім нас побачили.

І лише Бог, слава Йому у вишніх, знає, що вони думали. Вони розійшлися по лаві, один вказав рукою, і всі звели очі горі. Їх наче блискавкою вдарило. Побачити одинадцять людей, які сидять на найвищому краю цього випаленого атола, як скажені птахи. Вони почали радитися, а ми дивилися, чи не відправлять когось по коней, але цього не зробили. Жадібність взяла верх, і вони рушили до гори, деручись по лаві, бо кожен хотів бути першим.

Гадаю, у нас залишилася година. Ми спостерігали за дикунами і спостерігали, як сохне на скелях огидна суміш, зроблена суддею, і спостерігали за хмарою, що пливла до сонця. Один за одним ми перестали дивитися на скелі і дикунів, бо хмара таки прямувала просто на сонце і мала б зависнути там на добру годину, і це буде наша остання година. А суддя сидів і писав у своїй книжечці, а коли, як і всі, побачив хмару, відклав той зошит і дивився разом з нами. Ніхто не сказав ні слова.

Не було що проклинати, не було кому молитися, ми тільки дивилися. А хмара затулила лише куточок сонця та й посунула далі, і тінь на нас так і не впала, суддя дістав свій гросбух і взявся писати, як і раніше. Я дивився на нього. А потім я трохи зліз і помацав шматок суміші. Вона пашіла. Я пройшов уздовж краю і побачив, що дикуни лізли зусібіч, бо на тому голому гравійному схилі не було кращих і гірших шляхів. Я шукав якісь валуни, що їх можна кинути в них, але там було лише каміння завбільшки з кулак, дрібний гравій і пласти скельних уламків. Я глянув на Ґлентона: він саме дивився на суддю і скидалося на те, що з’їхав з глузду.

Ну а тоді суддя згорнув свою книженцію, взяв шкіряну сорочку, розклав її в затишному місці й наказав нам принести суміш. Усі ножі зарухалися, ми кинулися те все відшкрябувати, а він попередив, аби ми не вибили іскру з того кременю. Ми навалили суміш йому на сорочку, і тоді він почав рубати її та дрібнити своїм ножем. І покликав: капітане Ґлентоне.

Капітан Ґлентон. Віриш? Він назвав його «капітаном». Ідіть сюди і зарядіть свою поворотну двоцівку, і побачимо, чи годиться те, що ми тут маємо.

Ґлентон підійшов, тримаючи гвинтівку, зачерпнув жменю пороху, зарядив обидва стволи, вставив два набої у патронник, капсулі й зробив крок до краю. Але суддя задумував дещо інше.

Отуди, їй в утробу, каже він, і Ґлентон навіть нічого не спитав. Він спустився вздовж внутрішнього краю до центру того страшного димаря, витягнув над ним зброю, націлив її прямо вниз, звів курок і вистрілив.

Такого звуку день їхати — і не почуєш. Навіть сьогодні трясе. Він вистрілив з обох стволів, потім подивився на нас і суддю. Суддя тільки махнув і продовжив дрібнити, а потім покликав нас наповнювати роги та порохівниці, тож ми їх наповнювали один за одним, проходячи повз нього, як повз святе причастя. Коли кожен узяв своє, суддя наповнив і свою порохівницю, дістав револьвери й почав їх заряджати. Перші дикуни були на схилі лише за двісті метрів. І ми були готові їх покласти, але суддя знову не погодився. Він вистріляв свої револьвери в кратер-казан, роблячи паузи між пострілами, спорожнивши так усі десять камор, а тоді попередив нас, щоб ми зникли з поля зору, і перезарядив зброю. Усі ці постріли, мабуть, дещо затримали дикунів, бо вони, ймовірно, думали, що в нас узагалі немає пороху. А тоді суддя дістав із сумки гарну білу парусинову