Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

— Священику…

— Як ти.

— Я не священик, — сказав Шабо.

Обидва засміялися.

— Розкажи як слід цей анекдот, — сказав Монто.

— Ось у чому річ. Священика, на ім’я Сімурден, відряджають з необмеженими повноваженнями, щоб він був при віконті на ім’я Говен. Цей віконт командує експедиційною колоною Побережної армії. Завдання в тому, щоб не дати аристократові шахраювати, а священикові — зраджувати.

— Це дуже просто, — озвався Монто. — Треба тільки напустити на них смерть.

— Я й прийшов для цього, — сказав Марат.

Розмовники обернулись.

— Добридень, Марат, — сказав Шабо, — ти рідко буваєш на наших засіданнях.

— Мій лікар приписав мені ванни.

— З ваннами треба бути обережним, — сказав Шабо. — Сенека вмер у ванні.

Марат усміхнувся:

— Тут, Шабо, немає Нерона.

— Зате тут є ти, — почувся біля них грубий голос.

Це був Дантон, що проходив до своєї лави.

Марат навіть не обернувся. Він нахилився до Монто та Шабо.

— Слухайте, я прийшов у важливій справі. Треба, щоб хтось із трьох подав сьогодні в Конвент проект декрету.

— Тільки не я, — сказав Монто, — мене не слухають, бо я маркіз.

— І не я, — сказав Шабо, — мене не слухають, бо я монах.

— І мене ж не слухають, бо я Марат.

І всі троє замовкли. Коли Марат був чимсь заклопотаний, його краще було не чіпати. Проте Монто все-таки зважився спитати:

— Якого декрету ти домагаєшся?

— Декрету, який карав би на смерть кожного воєначальника, що випустить полоненого бунтівника.

Шабо втрутився в розмову:

— Такий декрет уже є; його прийняли ще в кінці квітня.

— Ну, це все одно, що не існує, — сказав Марат. — Скрізь, в усій Вандеї, влаштовують втечі полонених, і безкарно переховують їх.

— Марат, це значить, що декрет втратив силу.

— Шабо, треба домогтися, щоб він знову набрав її.

— Певна річ.

— Отже, треба говорити про це в Конвенті.

— Марат, немає потреби в Конвенті, досить поговорити в Комітеті громадського порятунку.

— Так, — додав Монто, — мета буде досягнута, якщо Комітет громадського порятунку звелить розклеїти цей декрет по всіх селах Вандеї і покарає двох-трьох для прикладу.

— І значних, — сказав Шабо. — Генералів.

— Спасибі, цього досить, — пробурчав Марат.

— Марат, — сказав Шабо, — ти сам повинен сказати про це в Комітеті громадського порятунку.

Марат подивився йому в очі таким поглядом, що навіть Шабо стало неприємно.

— Шабо, — сказав він, — іти в Комітет громадського порятунку — це йти до Робесп’єра. А я не буваю в Робесп’єра.

— Я піду, — промовив Монто.

— Гаразд, — згодився Марат.

Другого дня в усіх напрямах був розісланий наказ Комітету громадського порятунку оповістити по містах і селах Вандеї і строго виконувати декрет про покарання на голову за сприяння втечам розбійників і полонених повстанців.

Цей декрет був тільки першим кроком. Конвент мав піти далі. Кілька місяців після того, 11 брюмера II року революції (в листопаді 1793 року), після того, як місто Лаваль відчинило свої ворота втікаючим вандейцям, був прийнятий декрет про те, що всі міста, які дають притулок бунтарям, будуть зруйновані.

З свого боку, європейські монархи ще раніше оголосили в маніфесті за підписом герцога Брауншвейзького, що всі французи, взяті із зброєю в руках, будуть розстріляні, і коли хоч волосина впаде з голови короля, Париж буде стертий з лиця землі. Цей маніфест був підказаний емігрантами, а складений маркізом де-Лінконом, управителем герцога Орлеанського.

Дикунство проти варварства.

ЧАСТИНІ ТРЕТЯ

У ВАНДЕЇ

КНИГА ПЕРША

ВАНДЕЯ

І. ЛІСИ

У Вандеї було тоді сім страшних лісів. Вандея — це бунт духівництва. І помічником бунту був ліс. Темрява допомагала темряві.

Ці сім лісів були такі: Фужерський, що перегороджував прохід між Долем і Авраншем; Пренсейський, що мав вісім льє у обводі; Пемпонський, поритий ярками і струмками, майже неприступний з боку Беньйона і дуже зручний для відступу на Конкорне — гніздо роялістів; Рейнський ліс, звідки чути було, як дзвонили на сполох у республіканських парафіях, особливо численних біля міст. В цьому лісі Пюїзе розбив на голову Фокара; Машкульський ліс, де, наче дикий звір, ховався Шаретт; Гарнашський ліс, що належав Ла Тремулям, Говенам і Роганам; Бросельянський ліс, що належав тільки феям.

Один з аристократів Бретані мав титул сеньйора Семи лісів. Це був віконт де-Фонтене, принц Бретонський.

Бо крім французького принца був іще принц бретонський. Гарньє де-Сент в своєму донесенні Конвентові так характеризує принца де-Тальмона: «Це Капет розбійників, владар Мена і Нормандії».

Історії бретонських лісів з 1792 по 1800 рік вистачило б на цілу книгу; вона вплітається в широку вандейську авантюру як легенда.

У історії своя правда, у легенди — своя. Правда легендарна має іншу природу, ніж правда історична.

Легендарна правда — вигадка, яка має результатом дійсність. Зрештою в історії і легенди одна мета — змалювати через людину минущу людину вічну.

Вандею не можна пояснити, не доповнюючи історію легендою. Історія потрібна для цілого, легенда — для деталей.

І скажемо прямо: Вандея варта того. Вандея — диво.

Ця війна темного люду, така безглузда й така велична, страшна і прекрасна, спустошила й звеличила Францію. Вандея — рана, яка стала славою.

Бувають у людського суспільства таємничі епохи, розгадка яких для мудрих — у світлі, для неуків — у темряві, насильстві і варварстві. Філософ не зважується обвинувачувати. Він бере до уваги, що проблеми викликають сум’яття. Проблеми, як і хмари, неодмінно кидають тінь на землю.

Хто хоче збагнути Вандею, повинен ясно уявити собі цей антагонізм: з одного боку французька революція, з другого — бретонський селянин. І перед лицем оцих нечуваних подій, перед лицем величезної загрози всім чеснотам, перед вибухами гніву цивілізації, буйним натиском нестримного прогресу, що ніс незмірне й незрозуміле поліпшення, стоїть чудний дикун, світлоокий і довговолосий чоловік, який живиться молоком і каштанами, життя якого обмежене стінами його хижі, полем і ровом навколо нього; він відрізняє по звуку дзвони всіх навколишніх сіл, воду вживає тільки на пиття, носить на плечах цупку шкіряну куртку, гаптовану шовком, татуюючи свій одяг, як колись його предки-кельти татуювали собі обличчя; цей чоловік, що поважає в своєму каті свого пана, говорить мертвою мовою, яка є могилою для його думки, поганяє батогом своїх волів, гострить свою косу, сіє свою гречку, пече свої гречані коржі, шанує насамперед свій плуг, потім свою бабусю, вірить у богородицю і Білу Даму[106], стає навколішки і перед вівтарем, і перед таємничим каменем серед піщаних пустирів; він хлібороб на рівнині, рибалка на побережжі і браконьєр у лісі,