Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

існували черезсмужно, іноді на відстані лише 1—2 км одне від одного, як то було, приміром, на Стугні в районі сучасного Обухова Київської обл. «Кияни» та «черняхівці» займали різні ландшафтні зони (заплави з легкими ґрунтами та більш високі ділянки долин із чорноземами відповідно), тож не надто заважали одне одному. Однак на середину зазначеного століття життя на київських селищах припиняється. Ще більш промовиста археологічна картина фіксується дещо північніше, на поселенні Глеваха, де будинки «киян» гинуть у пожежі, а ранній київський шар перекритий більш пізнім черняхівським. Тож конфліктність обставин, за яких носії київської культури мусили покинути правобережну Київщину, сумнівів не викликають.

Дещо інакше розвивалася ситуація на Лівобережжі. «Черняхівці» проникли у південну частину тамтешнього лісостепу не раніше середини III ст., а по закінченні Готських війн поступово розширювали свій ареал на північ та схід. Для середини IV ст. фіксується відтік населення з пам’яток сеймінсько-донецького варіанта київської культури на Десну. Однак чимала частина цього населення залишилася на місці, а в зоні контакту з «черняхівцями» утворюється значна кількість «черняхівських пам’яток київської традиції». Імовірно, саме мешканці цих пам’яток і були венетами, котрих підкорив Германаріх. Варто уваги й таке: чимало черняхівських пам’яток Лівобережжя мають доволі яскраві сарматські риси. Тож не виключено, що експансія готів у цьому регіоні спиралася й на союзних кочовиків, котрі згодом осіли на щойно завойованих землях.

Йордан, висвітлюючи діяння Германаріха, приписує готському королю встановлення контролю над чи не всією Східною Європою, аж до Балтійського узбережжя, однак ці подвиги явно перебільшені. Цікавою є думка, що готи, завоювавши практично весь лісостеп, мали змогу монополізувати контроль над традиційною торгівлею хутром з народами лісової зони. Цей контроль епічна готська традиція, до котрої часто апелював Йордан, і гіперболізувала аж до повного підкорення населення лісу. Однак археологічний матеріал підтверджує хіба що наявність доволі жвавих торговельних відносин між «черняхівцями» та «киянами», причому серед останніх найбільш сталими контрагентами були найближчі сусіди «черняхівців», мешканці деснянського локального варіанта.

На початку другої половини IV ст. ситуація в регіоні стабілізувалася. Однак тривале правління Германаріха зрештою закінчилося трагедією. Вже літній король був поранений через кровну помсту з боку роду Росомонів. Це зібглось у часі з вторгненням до Європи (тобто на схід від Дону за тодішніми уявленнями) гунів, що сталося близько 375 р. Щодо подробиць перебігу гунської навали та, зокрема, гунсько-готської війни знов відішлемо читачів до попереднього тому серії. Зазначимо лише, що гуни буквально протягом кількох років спромоглися вщент зруйнувати систему відносин, що склалася між східноєвропейськими варварами. Основна маса готів та інших германців (а також, імовірно, й інших народів, прихованих під «черняхівською вуаллю») покинула регіон і переселилася на імперський бік дунайського кордону або ж знайшла притулок у Криму і навіть на Кавказькому узбережжі Чорного моря. Ці події дали поштовх масштабним зрушенням доби Великого переселення народів, які абсолютно перекроїли карту Європи в цілому, а не лише її східної частини.

Якась частина «черняхівців», що зберегла вірність Вінітарію, котрий успадкував трон Германаріха, ще залишалася на старих місцях. Вінітарій навіть зробив спробу відновити статус готів як «регіонального лідера» (про це також ішлося у попередньому томі). Однак особливого успіху не мав, адже гунський король Баламбер не надто прихильно поставився до самоуправства свого васала.

Втім, втрата готами політичної зверхності ще певний час не впливала на культурне домінування «черняхівців». Період поступового загасання черняхівських традицій розтягнувся на життя приблизно трьох поколінь, до середини V ст. На тривалості цього процесу позначився, ймовірно, своєрідний «запас міцності», накопичений протягом періоду розквіту, адже гунська навала спіткала суспільство «черняхівців» на піку їхнього розвитку. Тож цього «запасу міцності» вистачило надовго і попри втрати населення (зокрема, висококваліфікованих майстрів), і попри розорення численним гунськими набігами та, не виключено, внутрішніми конфліктами, і попри перерізані гунами та їхніми підданими канали традиційних торговельних зв’язків.

Руйнація черняхівської культури зайняла цілу епоху, гунський час (кінець IV — перша половина V ст.). За час «загасання» черняхівської культури гуни встигли перемістити основну ставку з північнопричорноморського степу далеко на захід, у Паннонію, побудувати «імперію» за часів правління Аттіли, котрий підкорив мало не всі варварські народи від Рейну до Поволжя та завдав нищівних втрат самій Римській імперії, а згодом, після смерті Аттіли, втратити практично всіх підданих та розпастися на безліч дрібних орд, очолюваних численними синами «Батога божого».

Однак головний зміст подій гунського періоду, звісно, не зводився до падіння «держави» Германаріха та інших негараздів готів, а також зникнення з археологічної карти черняхівської культури. Ще раз підкреслимо, що ці події та процеси були лише ланцюжком у зрушеннях доби Великого переселення народів. Саме у вирі цих подій і відбулася остаточна етнічна кристалізація слов’ян, а Велике розселення слов’ян, що було одним з етапів Великого переселення народів, вивело їх нарешті на історичну арену.

Анти і склавини: історичний дебют

Бурхливі події вторгнення гунів у Європу безпосередньо практично не зачепили прикордоння лісостепової та лісової зон, регіон умовної «прабатьківщини слов’ян». У потоці втікачів від гунського свавілля фігурує безліч племен. Разом з готами притулку за дунайським кордоном Імперії шукали і їхні піддані-германці, і багаторічні союзники алани, але жодного разу не згадані венети, котрі були нещодавно підкорені Германаріхом. Щоправда, вже згадувалося, що невдовзі після 375 року до втечі вдалися не всі готи. Якась частина остроготів, очолювана Вінітарієм, залишилася у Східній Європі, визнавши верховну владу короля гунів Баламбера.

Саме у контексті діянь цих двох можновладців у Йордановій «Гетиці» вперше згадуються анти, очолювані «королем» Божем / Бозом. Чимало дослідників вбачають в «антах Божа» таку собі актуалізацію з боку Йордана: історик готів, котрий укладав свій твір мінімум через 150 років після подій готсько-антського та спричиненого ним гунсько-готського конфліктів, наклав етнографічну реальність середини VI ст. на останню чверть IV ст. Ці зауваження вбачаються слушними. Напад готів, очолюваних Вінітарієм, на «антів Божа» стався невдовзі після появи гунів в Європі. При цьому той самий Йордан повідомляє, що попередник Вінітарія Германаріх за якийсь час до цього воював з венетами, і жодних антів для «золотого століття» Германаріха ще не відомо.

Більше того, завершивши опис підкорення венетів Германаріхом, Йордан уточнює: «Вони ж [венети], як ми вже сказали на початку [нашого] викладу або у каталозі народів, поставши з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів та склавинів, котрі, хоча тепер лютують всюди, по гріхах наших, тоді, однак, всі підкорилися владі Германаріха». Плутаність цього пасажу зайвий раз ілюструє, наскільки перекрутилися в свідомості Йордана