Читати книгу - "Прокрастинація"

ніби дитина не виживе без допомоги, захисту й опіки аж до досягнення дорослого віку. Діти, що отримують так багато допомоги, можуть ніколи не зрозуміти, на що здатні, і можуть не розвинути віру у власні здібності. Тому вони відкладають на потім не лише виклики, а й ті види діяльності, котрі вимагали би від них самостійних дій, наприклад отримання водійських прав, розрив стосунків, експерименти з якоюсь новою роботою, яка не цікава рідним, і можуть навіть висловлювати іншу позицію. Деякі сім’ї функціонують як єдиний організм із багатьма головами, зв’язаними між собою та взаємозалежними. Інтереси поза сім’єю рідні можуть вважати зрадою. Самостійні заяви, переїзд, інакші релігійні чи політичні погляди — такі кроки до відокремлення є неприйнятними. Послання звучить так: ти не вмієш мислити самостійно, ти не виживеш без нас.

Тема прив’язаності також може проявлятися в очікуванні, що дитина дбатиме про когось із родини. Відкрите чи приховане послання звучить так: «Я потребую тебе; не лишай мене». Батько чи мати можуть бути хворими, в депресії чи емоційно залежними, і вони звертатимуться до дитини за підтримкою та заспокоєнням. Звісно, ми всі готові допомогти своїй родині в біді. Проблема виникає тоді, коли дитина виконує функції дорослого, помінявшись із ним ролями, слідкує за господарством, опікується братами-сестрами, врегульовує конфлікти або виконує роль іншого з подружжя. Дитина настільки відчуває відповідальність за свою родину, що жертвує власними інтересами. Вона може нікуди не ходити з друзями і не займатися позашкільною діяльністю; вона може відкладати домашнє завдання, аби виконати роботу по дому. Діти із «липких» сімей можуть відчувати себе надто потрібними, і їм важко залишити родину, та якщо їм таки вдається від’єднатися, далі вони живуть із глибоким відчуттям провини.

Прокрастинацію можна використовувати задля збереження прив’язаності до родини, адже ви уникаєте дій, які могли би вас відділити. Або ж ви можете використовувати прокрастинацію як допомогу в боротьбі за відчуття окремості, спробу створити дистанцію між вами та іншими людьми, щоб уникнути труднощів.

Якщо ж ваш досвід близькості з іншими людьми змушував вас задихатися, відчувати тиск чи бути ізольованим від решти світу, ви можете покладатися на прокрастинацію, щоб уникати близьких зв’язків.

Тема дистанціювання

Тема дистанціювання виходить на передній план у сім’ях, де рідні не можуть розвинути емоційну близькість, фізичну прив’язаність, емоційний інтерес та свою зону комфорту. Навіть якщо вони намагаються здаватися «міцною» сім’єю, кожна людина живе в окремому світі. Почуття там висловлюють рідко або ж взагалі тільки натякають про них; значення неприємного досвіду применшують або й не визнають узагалі. Вони майже нічого не знають про емоційне життя своїх рідних і не просять про допомогу, як і не пропонують її.

Батьки можуть продовжувати жити своїм дорослим життям, майже так, наче в них немає дітей, даючи їм зрозуміти: «Іди геть, не чіпай мене» — іноді словами, іноді своїми діями. Уявіть собі батька, який увесь час працює або щовечора дивиться телевізор, не зважаючи ні на кого в домі.

Деякі емоційно дистанційовані батьки не вміють співпереживати з дітьми, тож дитина може відчувати ізоляцію навіть у родинному колі. Від дитини чекають, що вона сама вирішуватиме проблеми; їй ніхто не запропонує допомогу з домашнім завданням, ніхто не підкаже, як взятися до написання курсової роботи, ніхто не підготує її до спортивного турніру. Коли вона зіштовхується з неприємностями і смутком, то родина чекає, що дитина сама з ними впорається.

Іноді така підготовка закладає фундамент для прокрастинації. У подальшому житті болюче відчуття самотності може впливати на ефективність роботи, адже самостійна робота навіюватиме відчуття порожнечі. Якщо думкою і поглядами дитини ніхто не цікавився, з часом вона може відмовлятися висловлювати свою думку, адже кому до цього є діло. Тому людина може вдаватися до прокрастинації, щоб уникнути написання проектів та іншої самостійної роботи.

Намагаючись запалити іскру контакту з віддаленим дорослим, деякі діти прагнуть стати максимально приємними, цікавими й привабливими, тільки щоб їхні батьки наблизилися до них. «От я стану кращим, і вони точно зацікавляться мною». І слово «кращий» може мати яке завгодно значення: розумніший, красивіший, більш самостійний, успішніший у спорті, достойніший. Те, у чому слід ставати «кращим», залежить від дитячого розуміння родинних цінностей. Та ми вже бачили зв’язок між перфекціонізмом і прокрастинацією: що більше ви очікуєте від себе, то більше боятиметеся дізнатися, чи справді ви здатні на те, чого хочете. Коли ставати ідеальним — означає зробити себе привабливим заради того, щоб бути вартим чийогось інтересу, то це дуже ризикована авантюра. На фоні дистанціювання люди можуть шукати близьких стосунків, яких їм бракувало, або ж, навпаки, вони можуть за допомогою прокрастинації зберігати дистанцію у стосунках, тримати людей на відстані.

Вплив сім’ї на самооцінку

Можливо, найглибшого удару, а також удару, пов’язаного зі страхами, про які ми говорили, завдає дитині пригнічення розвитку її самооцінки. Якщо у вас занадто низька самооцінка, вам здається, що ви нічого не варті. Якщо ж ваша самооцінка роздута, ви почуваєтеся всемогутнім. Одне із завдань дорослішання — розвинути реалістичне бачення своїх можливостей і прийняти свої обмеження, підтримуючи позитивне відчуття самооцінки. Сім’я може допомогти виконати це завдання, приймаючи вас таким, яким ви є, та допомагаючи вам розвинути сприйняття себе, яке не залежить від обставин.

Фундаментальний брак підтримування в дитині розвитку відчуття себе, є спільним для тих родинних тем, які ми обговорили. Надмірний контроль підриває в дитини розуміння того, що вона має все необхідне, аби самостійно вижити, зробити правильний вибір та самовизначитися з життєвим курсом. Якщо батьки приділяють багато уваги досягненням, то цим вони ставлять дитину в сумнівне становище, адже її успіхи визначають, ким вона є. Дитина, яку надмірно хвалять, виростає з нереалістичним відчуттям всемогутності — «Я можу все!»; а все тому, що батьки не допомогли їй справлятися з невдачами і приймати обмеження реальності. З іншого боку, дитина, яку хвалять замало або критикують забагато, може продовжувати вірити, що вона на все життя залишиться суцільним розчаруванням — «Я ніхто!». Коли, окрім досягнень, ігнорують інші виміри особистості дитини, вона не може розвинути всеохопне сприйняття себе. Почуття гумору, вміння знайомитись і підтримувати дружбу, мати зацікавлення або творчі таланти, бажання докладати більше зусиль, здатність співпереживати — це лише кілька людських якостей, що їх ігнорують чи недооцінюють у багатьох сім’ях прокрастинаторів.

Декого з вас на саму згадку про вашу сімейну історію можуть ранити болючі спогади, адже в деяких сім’ях є травматичний досвід — серйозний конфлікт, численні переїзди, імміграція, розлучення, хвороба або смерть. Батьки можуть бути емоційно нестабільними або мати шкідливі звички, внаслідок чого діти недоглянуті або страждають від фізичного, емоційного чи сексуального насильства. Низка повторюваних невеликих травм може накопичуватися в «кумулятивну травму»,[166] що здатна призвести до значних наслідків, хоча