Читати книгу - "Сплячі красуні"

Френк пультом вимкнув телевізор. І що тепер? Що, курва, тепер?

У маленькій Френковій резиденції собаки, яких належало доправити у притулок для тварин Гарвест Гілз, продовжували скажено гавкати на нетлю, що спурхувала і танцювала у вузькому проході між їхніми клітками.

Френк почав гладити дворнягу в себе під ногами.

— Усе гаразд. Усе у нас в порядку, — приказував він.

Собака заспокоївся. Не маючи іншого вибору, він йому повірив.

8

Магда Дубчек сиділа верхи на трупі свого сина. Вона прикінчила його, встромивши посмугований зеленню уламок блендерної кварти збоку йому в горло, а на додачу ввігнала інший уламок у вухо на всю глибину слухового каналу, зануривши його аж в самісінький мозок. З рани на шиї продовжувала бити кров, просочуючи бежевий килим все ширшою й ширшою калюжею.

Сльози почали котитися у Магди по щоках. Вона неясно, ніби з якоїсь дивної відстані, звернула на них увагу. Чому ця жінка плаче? — запитала вона себе, не певна, хто це плаче і де. А якщо подумати, де зараз сама Магда? Хіба вона не дивилася телевізор, а потім вирішила відпочити?

Вона зараз не в своєму ліжку.

— Агов? — запитала вона у темряви, яка її оточувала.

У цій темряві були й інші. Багато інших, вона подумала, що відчуває їх, але роздивитися не могла — може, отут? Чи отам? Десь тут. Магда помацала спереду себе.

Їй треба знайти їх. Вона не може залишатися тут на самоті. Якщо тут є інші, може, вони допоможуть їй повернутися додому, до її сина, до Антона.

Її тіло підвелося з трупа, з тріском у старечих колінах. Магда хитнулась до ліжка і впала на нього. Очі її заплющились. Знову білі волоконця почали розгортатися з її щік, колихаючись, а потім ніжно спадаючи їй на шкіру.

Вона спала.

Вона шукала інших, у цій, інакшій місцині.

Розділ 6

1

Спекотним був цей день, таке відчуття, ніби зараз літо, а не весна, а по всьому Дулінгу починали дзвонити телефони, неначе дехто з тих, хто стежив за новинами, телефонував тим своїм друзям і родичам, які не стежили. Інші утримувалися, впевнені, що все це обернеться бурею в склянці води, як та Проблема 2000-го, або виявиться відвертою фальшивкою, як оті пересуди в інтернеті, ніби Джонні Депп помер. Унаслідок багато жінок, які віддавали перевагу не телевізору, а музиці, як завжди, вклали своїх малих і немовлят для післяобіднього сну, а коли їхнє вередування припинилося, полягали й самі.

Поспати, наснити собі інші світи, несхожі на їхні власні. Їхні діти жіночої статі приєднались до них у тих снах. Діти чоловічої статі — ні. Це сновидіння було не для них. Коли за годину чи дві ті зголоднілі маленькі хлопчики прокидалися, вони знаходили своїх матерів все ще сплячими, а їхні рідні обличчя оплетеними якоюсь липкою білою речовиною, вони починали плакати і дряпати, прориваючись крізь ті кокони — і це пробуджувало сплячих жінок.

Наприклад, міз Ліен Берровз у будинку № 17 на Елдриджстрит: дружину поліціанта Ріда Берровза. Була в неї щоденна звичка лягти близько одинадцятої покімарити разом зі своїм дворічним сином Ґері. Саме це вона, напевне, й зробила у той Четвер Аврори.

За кілька хвилин по другій годині дня містер Альфред Фрімен, вдівець на пенсії, сусід Берровзів із будинку № 19 по Елдридж-стрит, оббризкував свої гости[126] репелентом проти оленів. Грюкнули, прочинившись, передні двері сімнадцятого номера по Елдридж-стрит, і містер Фрімен уздрів міз Берровз, яка спотикливо вийшла з дверей, несучи під пахвою, наче обрізок дошки, свого малого Ґері. Хлопчик, на якому був лише підгузок, кричав і махав руками. Більшу частину обличчя його матері покривала якась щільна маска, тільки шматок того матеріалу вільно метлявся між кутиком її рота і щокою. Можна припустити, що, прорвавши це місце, хлопчик і розбудив матір, тим привернувши до себе її далеку від приємності увагу.

Містер Фрімен не знав, що сказати, він просто стояв на відстані тридцяти футів, зразу поза межею, що Розділяла їхні садиби, а міз Берровз тим часом рухалася по прямій просто на нього. Фрімен порався в саду майже весь ранок; новин він не чув і не бачив. Обличчя його сусідки — чи то відсутність обличчя — шокувало містера Берровза до заніміння. З якоїсь причини з її наближенням він зняв з голови панаму і притиснув собі до грудей, неначе ось-ось мусили заграти державний гімн.

Ліен Берровз кинула свою сплакану дитину в квіти, під ноги Альфреду Фрімену, потім розвернулася і п’яно похитуючись вирушила моріжком у зворотному напрямку. Білі пасма, схожі на клоччя паперових серветок, тягнулися з її пучок. Вона увійшла до будинку і причинила за собою двері.

Цей феномен став однією з найдивовижніших і найбільш аналізованих загадок Аврори — так званий Материнський інстинкт або Рефлекс опіки. Тим часом як множилися, зрештою сягнувши мільйонів повідомлень, випадки агресивної реакції сплячих на інших дорослих, а тих, про які не повідомляли, було ще мільйони; практично не фіксувалось агресії з боку сплячих жінок проти своїх дітей до підліткового віку. Сплячі вручали своїх немовлят і малюків найближчій людині, яку могли знайти, або просто виносили їх і клали за дверима. А самі поверталися до свого місця сну.

— Ліен? — погукав Фрімен.

Ґері вовтузився на землі і ридав, стусаючи листя своїми пухкенькими рожевими ніжками.

— Мамо! Мамо!

Альфред Фрімен подивився на хлопчика, потім на гости, які він був оббризкував, і спитав себе: «Маю віднести його назад?»

Він не любив дітей; своїх мав двоє, і їхні з ним почуття були взаємними. Звісно, йому й задурно не потрібен був Ґері Берровз, огидний малий терорист, чиї соціальні навички, вочевидь, не стягали далі махання іграшковою рушницею і якихось вигуків про «Зоряні війни».

Затулене тією білою негіддю лице Ліен схиляло до думки, що насправді вона взагалі не людина. Фрімен вирішив, що потримає хлопчика в себе, поки не з’явиться той полісмен, чоловік Ліен, і забере його.

Це було рятівне для нього рішення, Ті, хто кинув виклик Материнському інстинкту, пошкодували про це. Те, що скеровувало матерів Аврори до мирної передачі комусь свого юного потомства чоловічої статі, не відзначалося прихильністю до запитань. Десятки тисяч людей дізнались про це собі на горе, а після вони вже не могли знати нічого.

— Вибач, Ґері,