Читати книгу - "Київська Русь"

особистості князя Ростислава і результатів його державної діяльності історики виявляють дивну і, здається, несправедливу одностайність. В ньому, як правило, визнають людину чесну, хранителя старих традицій, котрий з повагою ставився до відживаючого принципу старійшинства і підтримував честь великокняжого київського столу. Однак при цьому відзначають, що Ростислав не був, як батько і дід, обдарованим державним діячем і полководцем[232]. Це був анахроністичний тип державного діяча, що безрезультатно намагався зупинити колесо історії. Ростислава протиставляють Андрію Боголюбському, котрий нібито на північному сході руйнував сформований устрій і накреслював плани далекого майбутнього.

Гадаємо, що подібний докір можна закинути не тільки Ростиславу Мстиславичу. Політику об’єднання руських земель, реалізація якої пов’язувалась з відновленням принципів старійшинства, проводили всі київські князі. І пізніше, коли поряд з Києвом виступили інші об’єднавчі центри — Чернігів, Володимир, Галич, — їх князі також домагалися визнання свого старійшинства. Не був винятком і Андрій Боголюбський, протиставлення якого Ростиславу Мстиславичу в цьому плані безпідставне. Князів, котрі претендували на керівну роль у країні, вирізняли не конечні цілі (в усіх випадках вони були представниками доцентрових сил), а методи і шляхи їх досягнення, які залежали від конкретних історичних умов.

Ростиславу Мстиславичу вдалося відновити престиж і роль великокняжої влади і поширити київський вплив на значну частину руських земель, не вдаючись, по суті, до сили зброї. Вісім років Русь практично не знала міжкнязівських усобиць, не зазнавала спустошливих вторгнень половецьких орд. Так, політика Ростислава щодо Степу була оборонною. Він справді не здійснював далеких походів і не отримував гучних перемог. Але ж і половці у цей час не проходили далі Пороської оборонної лінії. Саме тут вони зазнали поразки в 1161 і 1166 рр., після чого і зовсім припинили наступ на південноруське порубіжжя, задовольняючись лише грабунками купецьких караванів. Князювання Ростислава Мстиславича пройшло під знаком перемоги (нехай тимчасової) об’єднавчих тенденцій.

Після смерті Ростислава, незважаючи на наявність достойніших (за родоводом) кандидатів (Володимир Мстиславич, Святослав Всеволодович, Андрій Боголюбський), київські бояри запросили на великокняжий стіл Мстислава Ізяславича, князя Волинської землі, котрий до цього двічі саджав у Києві дядька Ростислава і був, по суті, його співправителем. Перейшовши до Києва, Мстислав Ізяславич залишив за собою і багату Волинь, яка мала традиційно тісні зв’язки з Києвом. З часів Ярославичів великі князі розглядали цю окраїнну руську землю як свою вотчину і не бажали віддавати її у спадкоємне володіння будь-якій княжій гілці. З цієї причини Волинь аж до середини XII ст. не мала власної князівської династії; вона або управлялася безпосередньо з Києва, або ж на володимирському столі сиділи ставленики київських князів. Тільки на час великого князювання Ізяслава Мстиславича Волинь одержує статус спадкоємної вотчини і надовго закріплюється за його родом. Характер взаємовідносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки збереглись. Активна участь волинських князів у боротьбі за великокняжий стіл, їх спроби досягнути старшинства шляхом об’єднання Волині і Київщини свідчили про це.

Поряд з доцентровими тенденціями в політичній історії Володимиро-Волинського князівства мали місце і відцентрові. Вони виявились уже при перших Ізяславичах. У 1156 р. на Волині виникла своя усобиця, яка стала результатом посилення луцького столу і претензій його князів на рівноправність з князями володимирськими. До переходу в Київ Мстиславу Ізяславичу вдавалося зберігати звання старшого князя землі. Однак пізніше, коли під тиском союзників Андрія Боголюбського він змушений був залишити Київ і повернутися на Волинь, становище його змінилося. Згідно з договором, укладеним з братом Ярославом близько 1134 р., Володимирське і Луцьке князівства визнавались рівноправними. При численних нащадках Мстислава і Ярослава Ізяславичів ці князівства, у свою чергу, розділяються на кілька дрібніших.

Усе це буде пізніше, а поки Мстислав став господарем становища на Волині і, на думку київського боярства, був найбільш достойним кандидатом на великокняжий стіл. Заручившись підтримкою Ярослава Галицького, Мстислав Ізяславич з дружиною рушив на Київ. Слава Мстислава, переможця половецьких ханів, була настільки великою, що йому не знадобилося жодних зусиль, щоб заволодіти Києвом. Усі його супротивники зачинились у Вишгороді. Обложені військом Мстислава, вони змушені були відмовитися від надмірних територіальних претензій. Мстислав також пішов на деякі поступки — Давиду Ростиславичу залишив Вишгород, Рюрику — Овруч, Володимиру Мстиславичу — Котельницю. Ярослав залишився у своєму Луцьку, а місто Володимир Мстислав зберіг за собою.

У цьому переділі столів, який відбувався щоразу після смерті попереднього і утвердження нового великого князя, найбільш обійденим вважав себе Володимир Мстиславич. Маючи право на Київ, він змушений був сидіти в позаштатній Котельниці, що, звичайно, принижувало його гідність. Спроби Володимира заявити свої права на Київ закінчилися вигнанням його за межі Київщини, після чого він одержав уділ у Ростово-Суздальській землі, але навіть не удостоївся прийому Андрія Боголюбського.

Скульптурний портрет Андрія Боголюбського. Реконструкція М.М. Герасимова

Історики пояснювали таке прохолодне ставлення Андрія очевидним небажанням його до часу сваритися з великим київським князем.

Ставши великим князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність щодо захисту південноруських земель і торгових шляхів від половецьких набігів. У 1168 р. він скликає васальних князів до Києва: “пожальте си о Рускои земли и о своей отцину и дудину, оже несуть хрестьяны (половці. — П.Т.) на всяко луто у вежу свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче; а уже у нас и Гречьскии путь изъотимають, и Солоныи, и Залозныи”[233].

Князі охоче приймають пропозицію Мстислава, але особливо вона захоплює літописця, котрий не шкодує епітетів для звеличення великого князя. У поході повинні були взяти участь сили всіх князів. Навіть традиційно непокірним Ольговичам Мстислав наказує бути в Києві: “Посла же Чернигову къ Олговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе; бяху бо тогда Олговичи въ Мстиславли воли”[234].

Що таке “бути у волі” великого князя, видно з літописної статті 1140 р. Після десятирічного заслання повернулися з Візантії полоцькі князі, заслані Мстиславом Великим за те, що “не бяхоуть з его воли и не слышахоуть его, коли зовяшеть в Рускоую землю в помощь”. “Бути у волі” — означає підкорятися рішенням свого верховного сюзерена, особливо в питаннях захисту державних кордонів.

Літописець, описуючи похід Мстислава, в якому взяли участь 13 князів — Рюрик і Давид Ростиславичі, Святослав Всеволодович, Ярослав,

Олег Святославич, Всеволод, Ярослав Луцький, Ярополк Ізяславич, Мстислав Всеволодович, князь городенський, Святополк Юрійович, князь туровський, Гліб і його брат Михайло з Переяслава, — ніби воскрешає далекі часи Мономаха і Мстислава. Як і тоді, боротьба з половцями уявляється йому загальноруською справою. “Хрестовий похід” руських дружин закінчився їх