Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

навчання Аркесілая полягає у відкиданні за допомоги власної аргументації тези, яку слухачі висували на його прохання[417]. Якою б не була ця теза, він брався довести, що супротивна теза може бути доведеною так само добре, що демонструвало неможливість висувати твердження, які мали б характер абсолютної певності та істини. А отже, потрібно утримуватися від будь-якого судження, що зовсім не означає необхідності утримуватися від дослідження і критичної діяльності взагалі. Це повернення до Сократової позиції, оскільки Сократ говорив у «Апології», що вищим благом для нього було піддати все аналізові і що життя, яке не віддається такому дослідженню, не заслуговує на те, щоб бути прожитим; відтак щастя полягає у цьому пошукові, що не закінчується ніколи[418]. А також повернення до Платанового визначення філософії як свідомості незнання та буття, позбавленого мудрості, що належить лише богам[419]. Згідно з Аркесілаєм, Платон добре зрозумів, що люди не можуть досягнути абсолютного знання. Як і Сократ, Аркесілай не навчав нічому, але тривожив та зачаровував своїх слухачів, він їх виховував, навчаючи позбавлятися своїх упереджень, розвиваючи їхнє критичне чуття і запрошуючи їх, як і Сократ, робити себе предметом запитування[420].

Однак, очевидно, тут все-таки можна встановити відмінність від вчення Сократа. Сократ та Аркесілай обидва спростовують хибне знання, хибні переконання. Але Сократ критикував думки та упередження «філософів», якими були для нього софісти, та не-філософів. А в Аркесілая, натомість, критика спрямована передусім проти хибного знання та хибних переконань догматичних філософів. Філософія, за його поглядами, полягає у тому, щоб демонструвати суперечності філософського дискурсу, наприклад, дискурсу стоїків та епікурейців, які претендували на досягнення певності стосовно божественних та людських речей. Тоді як моральне життя не має потреби спиратися на принципи та обґрунтовуватися філософським дискурсом. Як Сократ і Платон, Аркесілай приймає насправді, що в людині є основоположне та первісне жадання добра і природна схильність діяти добрим чином[421]. Очищуючи себе від будь-яких поглядів, повністю стримуючи своє судження, філософ віднаходитиме, таким чином, спонтанність природних схильностей, що передують будь-якій спекуляції: якщо слідувати цим схильностям, яким розумно було б поступитися[422], моральна дія буде виправданою. Примітно, що в Античності всі погоджувалися визнати надзвичайну доброту Аркесілая та делікатність, з якою він практикував доброзичливість[423].

За часів наступників Аркесілая — Карнеада та Філона з Ларіси, Академія еволюціонувала в напрямку пробабілізму. Академіки погоджувалися, що навіть якщо не можна досягнути істини, то можна щонайменше досягати правдоподібності, тобто рішень, які з точки зору розуму будуть прийнятними як у науковій царині, так і в галузі моральної практики[424]. Ця філософська позиція справила великий вплив на модерну філософію завдяки широкому успіхові, яким за доби Відродження та в Новий час користувалися філософські твори Цицерона. У них простежується присутність цієї філософії академіків, що залишає індивідові свободу в кожному конкретному випадку обирати настанову, яку він оцінює як найкращу за певних обставин, навіть якщо ця настанова надихається стоїцизмом, епікуреїзмом чи іншою філософією і не нав’язує йому a priori поведінки, якої належить дотримуватися і яка була б продиктована принципами, зафіксованими наперед. Цицерон часто хвалить свободу академіка, який не зв’язаний жодною системою:

А ми, академіки, переживаємо кожен день як окремий день (тобто ми оцінюємо в кожному окремому випадку) […], ось чому ми є вільними.

Ми насолоджуємося найбільшою свободою і є більш незалежними; наша здатність судження не знає обмежень, ми не повинні коритися жодному приписові, жодному порядкові, я сказав би, що на нас не накладається жодне зобов’язання захищати будь-що[425].

Філософія постає тут, головним чином, як діяльність з вибору та рішення, відповідальність за які бере на себе сам індивід[426]. Це він оцінює, що більше відповідає його способові мислити в різних філософських дискурсах, які йому пропонуються. Моральні рішення отримують своє виправдання самі в собі, незалежно від метафізичних гіпотез, споруджених філософськими дискурсами, а людська воля так само стає незалежною від зовнішніх причин і віднаходить свою причину в самій собі[427].

В Академії Аркесілая та Карнеада, вихідцями з якої є Цицерон, а також пізніші філософи, такі як Плутарх[428] та Фаворін (II століття після Різдва Христового), розрізнення між філософським дискурсом та самою філософією є особливо чітким. Філософія є передусім мистецтвом жити[429]. Або, як вважає Аркесілай, філософський теорійний дискурс не може ні заснувати, ні виправдати мистецтво жити, до нього веде один лише критичний дискурс, або, як мислили Карнеад та Цицерон, теорійний та догматичний філософський дискурс є лише засобом, фрагментарним та тимчасовим, що використовується «кожного окремого дня», відповідно до його більшої чи меншої ефективності в конкретній практиці філософського життя.

Скептицизм

Разом зі скептицизмом[430] розрізнення між філософією та філософським дискурсом сягає свого крайнього виразу, оскільки, як добре показав А.-Ж. Вольке[431], і як ще раз повторимо ми, скептичний філософський дискурс доходить до власної самоліквідації, щоб залишити місце винятково для способу життя.

Скептична філософія, тобто спосіб життя, життєвий вибір скептиків — це вибір миру, спокою душі. Як усі інші філософи елліністичної доби, скептик «через любов до людей»[432] пропонує діагностику причин їхніх нещасть та пропонує засіб від страждання, терапію одужання:

Той, хто вірить, що якась річ є красивою чи потворною за своєю природою, не перестає хвилюватися. Якщо йому раптом бракує того, що він вважає добром, він уявляє собі, що його терзають найстрашніші муки і кидається за тим, що вважає добром. Як тільки він його, зрештою, отримує, одразу занурюється у глибокі хвилювання, які викликає в ньому розум, що не знає міри, і в побоюванні ударів долі робить усе, щоб зовсім не втратити те, що він вважає добром. Тоді як той, хто не висловлюється ні про те, що є природно добрим, ані що є природно поганим, нічого не уникає та не витрачає час на даремні пошуки. Він має спокій.

Відтак, зі скептиком трапляється те, що сталося, за розповідями, з художником Апелієм. Одного дня, малюючи коня та намагаючись