Читати книгу - "Скрут"

Ігар насилу піймав. Ніколи в житті в нього не було хорошої реакції, він давно не тренувався, боявся, думав зовсім про інше; тому «пазур» ледь не вдарив його руків’ям по носі. Разбивач поморщився:

— Ну, покажи… На що ти здатен, покажи-но…

Брама розчинилася. Не без участі парубійка-послушника з учнівською зброєю на поясі, котрий, виявляється, увесь цей час був тут і все бачив… Брама розчинилася широко й гостинно, і сім пар очей вп’ялися в Ігара з лютим нетерпінням.

За мить у повітрі зависла мотузка. Тобто обімлілому Ігарові здалося, що вона зависла, насправді вона летіла, розмотуючись, обертаючись петлею, готуючись вчепитися йому за горло…

Він присів. Прийом називався «птах на водопої», але він усвідомлював, що показує швидше «жабу на листку латаття». Мотузка доторкнулася до «пазура» і роздвоїлась, і впала, змією поповзла по розтоптаній копитами траві.

Кінські груди, круглі й тверді, як величезні коричневі кулі. Одна з білою міткою; Ігар вертівся, вислизаючи з-під копит, виробляючи «пазуром» фігури, яких його ніхто ніколи не вчив. Здається, він придумував їх на ходу — незграбні, незугарні, здебільшого безглузді; коні задкували, лякаючись блискучої криці, а вершники, які спочатку розгубилися, дружно вихопили сім плетених шкіряних нагаїв.

Він почав заходити на цілком пристойного «птаха, що злітає», коли пекучий удар вивів з ладу його кисть разом із блискучим «пазуром». Другий удар, цього разу ратищем піки, припав по спині; він непристойно скрикнув, звалився під ноги коням — і побачив у синьому небі розпростерту в польоті постать із тугими перетинками «крил» між рук і ніг.

Коротко скрикнув хтось із вершників. Поряд із Ігаром упав на траву нагай; істерично заіржав кінь, брязнув здавлений голос, яким віддавали наказ; Ігар став рачки.

Вершникам якось відразу зробилося не до нього: Отець Розбивач стояв, бавився своїм другим «пазуром»; ліва рука в нього була піднесена, й на пружному, ніби вітрило, блискучому «крилі» Ігар побачив вишите шовком око, кругле, наче мішень.

— Добродії, — голос Розбивача не підвищився й на півтону, — кажуть вам: юнак передумав із вами вирушати… Він не хоче, добродії. Не варто наполягати, та ще й із застосуванням сили…

Білявець із сережкою у вусі брудно вилаявся й заніс був над Розбивачем батога, однак товариш його, несподівано верткий як на його комплекцію, рвонувся й устиг спіймати того за руку.

Невідомо, що хотів сказати цей поміркований чоловік. Невідомо, які спонукання були в нього, хоча навряд чи він те робив з огляду на милосердя й добро; білявий заревів, відкидаючи його руку, й кілька секунд Ігар, який ще й досі стояв рачки, та Розбивач, який бавився «пазуром», спостерігали за лютою сваркою.

Білявець лаявся темпераментно й винахідливо; всі аргументи супротивника, що так розлютив його, глушилися потоками лайки, в якій чутливе Ігарове вухо вловило «княгиня» і «не жити». Не жити, подумав Ігар приречено. Не жити тобі, білявцю, коли повернешся до господині з порожніми руками, без спійманого пташеняти…

Власник сережки думав так само. Він вперіщив батогом свого товариша, та повернувся до Розбивача, й Ігар здригнувся, хоча налитий кров’ю погляд білявця лише ковзнув по ньому.

— Йди геть, старий! Мені начхати… це щеня… геть!

І він замахнувся — цього разу шаблею.

Отець Розбивач невловимим рухом відступив убік і спіймав лезо полотнищем «крила», яке зробилося раптом пружним і твердим, ніби крицевим. Ігар чудово бачив — шабля впала згори, але не розрубила шовкового ока, а дивним чином нанизала його на себе; Розбивач крутнувся дзиґою, і шабля вирвалась із руки в білявця та застромилася в землю за десять кроків від Розбивача.

Білявець знову заревів, уже як цілий табун скажених биків; майже так само голосно заревів загін, який спостерігав за сутичкою, і два однакові ножі майже одночасно полетіли Розбивачеві в груди.

Дзиґа прокрутилася двічі; відкинуті «крильми», обидва ножі встромилися в паркан — точно один над одним.

Зарипіли коліщата арбалетів. Все це набувало мерзенного, несподівано мерзенного вигляду; Ігар припав до землі, бажаючи й не зважуючись допомогти Розбивачеві — одному проти сімох…

…Або шістьох. Або навіть п’ятьох, бо кругловидий вершник люто кричав, що буде тільки гірше й треба вшиватись, а ще один, незворушний довгобразий хлопак, просто повернув коня й подався геть.

— Стріляй! — гаркнув білявий.

Стріли свиснули дружно й коротко. Там, де стояв Отець Розбивач, там, де за мить мав бути втиканий стрілами їжак — там зметнувся маленький безгучний смерч.

Стріли одна за одною злетіли в небо. І поляпали на землю, зганьблені й знесилені. Одна звалилася поряд із Ігаром, буре оперення несподівано нагадало йому черевце хруща.

— Не варто, — скрушно мовив Отець Розбивач, який виник на тому місці, де щойно був смерч.

І злетів.

Ігар ніколи не міг зрозуміти, як це відбувається — Розбивач відштовхнувся від землі, на мить завис, розпластав свої «крила», й «пазур» у його руці здався справжнім пазуром, тільки не пташиним, а швидше звіриним. Мить — і крилате тіло впало на круп вороного білявцевого коня, позад вершника.

— Назад! Назад! Назад! — надсаджувався кругловидий.

Ігар бачив витріщені очі білявого, лезо «пазура» біля самого його горла й напіврозтулений від жаху рот, де в нижньому ряду була дірка від вибитого зуба. Потім кінь заверещав і став дибки.

Крилата істота зісковзнула зі спини знавіснілої тварини.

— Наза-а…

Більше Ігар нічого не встиг розгледіти.

Його й вершників розділяла тепер несподівана, цілком безпечна відстань; двоє чи троє трималися за обличчя, і між пальців у рукавичках стікала кров. Вершники сварилися — один із одним, ніби скажені пси; тільки один не брав участі в загальній сутичці. Цей один сидів на землі, обома руками тримаючись за те місце, де зовсім недавно було вухо з мідною сережкою.

Отець Розбивач підібрав із землі Ігарів «пазур». Докірливо глянув на Ігара, стис губи; «крила» його, знову звислі, ліниво погойдував вітерець.

Парубійко-послушник зачиняв ворота; Ігар спіймав його глузливий, презирливий погляд. Знеславився ти, боєць. Це тобі не в шинку кулаками махати… Не до снаги.

— Тепер ходімо, — сказав Дізнавач. Схоже, бойова неспроможність Ігара залишила байдужим його одного; Дізнавачі, як правило, не зносять зброї.

Купка вершників, яка тужно понуро очікувала оддалік, нікого більше не цікавила.

* * *

Від розпаленого каміна струмував вогкий холод. Сніговий заєць сидів у дівчинки на грудях, і скільки вона не просила його — не бажав іти геть. Налягав дедалі дужче, блимав очима-картоплинами, морщив ніс-вуглинку, говорив то гучними, то верескливими голосами:

— Обтерти б… Обтерти б зараз, згорить