Читати книгу - "Колекція гадів"

Анатолій Федорович нахилився до Дениса і голосним шепотом прошипів йому на вухо:

— Я відсуну кришку кожного акваріума не декілька міліметрів. А тобі зв'яжу руки. Злодюги на це заслуговують. І якщо протягом години ніхто з мешканців мого тераріума не скористається можливістю вийти на волю, тобі пощастило. Та я потурбуюся, щоб кілька з них були трошки роздратовані. Ти закричиш, ми почуємо твій голос, і це буде сигналом: ти вирішив поговорити зі мною. То як, граємо в героя далі?

Черненко подолав спокусу заговорити. Міцніше стиснув зуби.

— Ти сам вибрав! — Анатолій Федорович розпрямився, розвів руками, підштовхнув Дениса в спину, щоб той зробив ще кілька кроків уперед. Після чого обоє вийшли.

Ззовні брязнув замок. Ледь скреготнувши, повернувся ключ.

Тигрова змія Маруся хитала головою з боку в бік, дивлячись просто на хлопця. Ефа повільно повзла по своїй деревині. Гримуча змія вороже поводила хвостом із калатальцем на кінці.

Денис хотів вимкнути світло. Та враз передумав: сидіти з гадами в напівтемряві буде ще страшніше.

Краще б уже розпеченим залізом пекли, раптом подумав хлопець. Хоч покричати не соромно.

Відійшов до дверей. Сів, притулився до них спиною. Заплющив очі — і відкрив. Ні, він мусить бачити цих потвор. Коли бачиш небезпеку, не так страшно стає.

Не так. І все ж таки страшно.

14. Федорович і Сидорович

Минула година після ув'язнення невідомого злодюжки.

Молодик навіть перестав з'ясовувати з Анатолієм Федоровичем стосунки — так його зацікавило, хто ж переможе в цьому нерівному двобої. Та чим далі, тим більше дратувався господар. Його методи поки що не приносили результатів.

— Упертий, — відзначив молодик.

— Не таких виховували, — заспокоїв не стільки його, скільки себе Анатолій Федорович. — Знати б, заради чого він геройствує.

— Характер такий, — припустив молодик.

— У мене теж характер. Причому цей шмаркач ще не до кінця розуміє, з ким має справу.

— Я теж, до речі, — зауважив молодик.

Господар уже збиравсь задовольнити нарешті його цікавість, та раптом у хвіртку спочатку подзвонили, а потім — постукали. Причому калатали так, ніби за кимось сто вовків гналося.

Анатолій Федорович підвівся з ганку, на якому вони сиділи весь час, і пішов відчиняти. Побачивши Костика, клаповухого хлопчину, який старанно наловив йому коників на харч годованцям, він неабияк здивувався.

— Чого тобі?

— Швидше! Швидше! Там... там...

Костик захекався і не міг толком сказати, що ж десь там такого незвичного відбувається.

— Спокійно, — Анатолій Федорович узяв його за плечі. — Вдихни. Видихни. Молодець. А тепер скажи де «там» і чим я можу допомогти.

— На березі наші хлопці сіткою рибу ловили. І витягли дракона! — видав клаповухий.

Почувши це, молодик насторожився і теж підвівся. Анатолій Федорович зиркнув на нього через плече, а тоді знову повернувся до Костика:

— Тепер давай повільно і чітко. Якого дракона?

— Такого! — хлопчина розвів руки, як це роблять бувалі рибалки, хвалячись виловом. — Плямистий, зубатий, з хвостом і гребенем на спині! У нас такі не водяться!

— Де це сталося? — швидко запитав господар.

— Тут! Тобто, там! — Костик махнув рукою кудись позад себе.

— Так тут чи там, шановний? — нетерпеливився Анатолій Федорович.

— Он там! Прямо, біля річки! За полем!

— Далі: чому ти прибіг із цим до мене?

— Бо я вас же знаю! — просто пояснив Костик. — І потім, ваша хата від того місця найближче стоїть! Ви рибалка, я знаю. І хлопцям просто хтось дорослий треба. Вони не знають, що з драконом робити. Бояться його — ще пальця відгризе.

Озирнувшись на сарай і зустрівшись поглядом із молодиком, Анатолій Федорович рішуче звелів:

— Веди до вашого дракона! Паніку не піднімай, більше нікуди не ходи. Я сам розберуся.

На цей час день уже схилявся до вечора. Денна спека поволі відступила, дихалося легше. Від річки тягнуло прохолодою.

На порослому густим верболозом березі Анатолій Федорович та його супутники побачили не хлопців, як казав Костик, а лише одного хлопця. Біля його ніг стояло велике синє емальоване відро, накрите кришкою. Цю кришку хлопець притримував зверху ногою.

— Ти сам? — швидко запитав Анатолій Федорович.

— Друг мій у село погнав. Все ж таки сенсація — таке в Хоролі плаває,— спокійно відповів хлопець.

— Ох чорт! Язики ваші довгі, всім розляпають! Добре, все одно ніхто не повірить. В разі чого скажете — утік дракон. За палець укусив і втік. Де він, там? — Анатолій Федорович кивнув на відро.

— Хто, морська ігуана? — з невинним виглядом запитав Максим Білан.

— Вона, вона! — квапливо промовив чоловік і раптом осікся: — А ти звідки знаєш?

— Значить, правда, — сказав Максим, забираючи ноги з кришки.

Вже не стримуючи себе, Анатолій Федорович зірвав кришку.

Відро було порожнє.

— Ах ти... — просичав він, стискаючи кришку в руці.

Та нічого не встиг ані сказати, ані зробити.

З густого верболозу вийшов учитель і природолюб із Зозулястого Тарас Сидорович Головач. Він заховався досить близько, аби не лише чути цю коротку розмову, а й бачити реакцію Федоровича.

— Значить, морськими ігуанами цікавитеся, — промовив він, поправляючи окуляри на переніссі. — Значить, знаєте, що одна з них десь тут загубилася. Може, ви і гекона з хамелеоном допоможете знайти?

— Не розумію... — голос Анатолія Федоровича зрадницьки здригнувся. Де й поділася самовпевненість.

Сидорович підійшов ще ближче. Примружив короткозорі очі.

І далі сталася чи не найбільша несподіванка.

— Чекайте... Толя? — вигукнув сільський учитель. — Толя Громовець? Давно тут — і не признаєшся? Як це все розуміти, пане... добродію Громовець?

15. Новини бувають різні

Всю цю історію, а також усе, що було далі, Сидорович розповів Максимовому татові.

Білан-старший приїхав по сина, як і обіцяв, через десять днів. Спочатку вислухав плутану розповідь з вуст приятелів, котрі перебивали один одного, а потім переговорив із Головачем, якого знав з дитинства і дуже поважав.

З синової розповіді Білан-старший зрозумів: коли Денис через власну необережність та самовпевненість обох доморощених сищиків опинився в халепі, Максим розвитку подій чекати не став. Зрештою, навіть якщо Черненкові вдасться втекти, діяти все одно треба. Тож Білан рвонув крос на довгу дистанцію. Добіг до села, розшукав Вову Пономаренка і запитав, де можна знайти Костика Чепігу і чи конче для цього мчати