Читати книгу - "Син"

– Скільки?

Голос пролунав тихо, майже як шепіт. Усі обернулись до дверей. Ніхто не чув, як він увійшов. Його волосся було мокре, і на ньому були самі тільки джинси.

– Щезни! – прошипів Коко.

Хлопець залишився стояти, де стояв.

– Скільки він винен?

– Геть! Ти хочеш куштувати мій стілето?

Новоприбулий не зрушив з місця. Тип, що затискав Джоні рот, відпустив його і підійшов до хлопця.

– Він… він поцупив мої сережки, – простогнав Джоні. – Правду кажу! Вони у нього в кишені. Я хотів розрахуватись ними з тобою, Коко. Обшукай його і ти побачиш! Прошу тебе, Коко! Благаю!

Джоні почув нотки ридання у своєму голосі, але йому було байдуже. Поза тим, Коко, здавалося, не чув зойків. Він дивився на хлопця. Ймовірно, йому до смаку було те, що він бачив, цей брудний збоченець. Коко жестом зупинив свого посіпаку і посміхнувся якимсь своїм думкам.

– Красунчик, малюк Джоні правду каже?

– Хочеш, спробуй сам перевірити, – відказав хлопець. – Але на твоєму місці я б сказав, скільки він тобі винен, і було б менше клопоту… і менше гармидеру.

– Дванацять тисяч, – сказав Коко. – Чому…

Він замовк, побачивши, що хлопець засунув руку в кишеню, дістав невеличку паку грошей і почав відраховувати вголос по тисячі. Дійшовши до дванадцяти, він передав їх Коко і засунув решту банкнот назад до кишені.

Коко вагався. Неначе мало бути щось не так з грошима. Тоді засміявся, шкірячи золоті зуби, що він їх вставив собі замість здорових білих.

– Хай мені грець… Хай мені грець…

Він знову перерахував банкноти. Подивився на хлопця.

– Ми квити? – запитав той.

Але не з кам’яним обличчям молодого наркодилера, як зазвичай показують у фільмах. Навпаки, він усміхався. Як у давні часи усміхались офіціанти, запитуючи Джоні, чи сподобалась йому страва, коли він обідав у гарних ресторанах.

– Ми квіти, – вишкірив золоті фікси Коко.

Джоні ліг на своє ліжко і заплющив очі. Він чув сміх Коко ще довго після того, як той вийшов зі своїми посіпаками і рушив геть коридором.

– Не переймайся, друже, – сказав хлопець. – Я б зробив те саме на твоєму місці.

«Але ти не на моєму місці, – думав Джоні, відчуваючи, що у нього стоїть клубок десь між горлом та грудьми. – Ти не був Джоні Пумою. Щоб потім перестати бути ним».

– То що, Джоні, спустимось у їдальню?

Світіння екрана комп’ютера було єдиним світлом у кабінеті. Звуки долинали тільки з-поза дверей, які Симон залишив ледь прочиненими: неголосно працювало радіо на кухні, і поралася коло чогось Ельзе. Вона повернулася з базару. А вдома завжди знаходилась хатня робота – що-небудь треба було чистити, прати, пересувати, доглядати, шити, випікати. Ця робота ніколи не закінчується. Незалежно від того, скільки було зроблено сьогодні, завтра буде черговий день, сповнений клопотів. Ідеться про неспішну роботу у спокійному темпі, так, щоб не надірвати собі спину, виконуючи її. Вона й створює заспокійливу мелодію домашніх звуків, ритм сталої наснаги й добробуту, звуки, в яких вчувається радість від повсякденних турбот. Якоюсь мірою він заздрив їй. Але він прислухався також до інших звуків: спотикання, падіння якихось речей. Якщо таке трапиться, він почує. Зачекає, щоб переконатися, чи у неї все гаразд. І якщо почує, що в неї все гаразд, він не питатиме про це потім, а вдаватиме, наче нічого не чув, не помітив.

Він увійшов у внутрішню мережу відділу розслідування вбивств і прочитав звіти у справі Пера Волана. Карі понаписувала чимало – вона, безперечно, неабияка трудівниця. Однак читаючи, він не міг звільнитись від враження, що її рапортам чогось бракує. Навіть такий суто бюрократичний, процедурний документ, як поліційний рапорт, не здатен приховати ентузіазму відданого своїй справі слідчого. Рапорти Карі були хрестоматійним прикладом того, яким має бути поліційний рапорт, – об’єктивним та інформативно-достовірним. Жодних тенденційних тверджень або упередженості з боку автора. Неживі й холодні. Він прочитав протоколи допиту свідків, сподіваючись, що серед тих, з ким контактував Пер Волан, вигулькнуть якісь цікаві імена. Нічогісінько. Він утупив погляд у стіну. На думці два слова. Нестор. Архів. Потім набрав у Google ім’я Айнете Іверсен.

Вивалились заголовки з останніх новин:

«Жорстоко вбита відома інвесторка нерухомості».

«Застрелена і пограбована у власному будинку».

Він клікнув один із заголовків. У статті цитували висловлювання інспектора Осмунда Бйорнстада на прес-конференції КРИПОСу у Брині: «Слідча група КРИПОСу встановила, що, попри те, що Айнете Іверсен було знайдено на кухні, її, найімовірніше, застрелили на порозі будинку». І трохи нижче: «Низка фактів свідчить на користь пограбування, але на даний час ми не можемо виключити інші мотиви».

Симон прокрутив посилання до давніших статей. Вони походили майже винятково з фінансових газет. Айнете Іверсен була дочкою одного з найбільших власників нерухомості в Осло, мала ступінь магістра ділового адміністрування в галузі економіки з Вортона [21] у Філадельфії і в порівняно молодому віці взяла на себе керівництво портфелем нерухомості родини. Проте, вступивши в шлюб з Івером Іверсеном, також економістом, відійшла від справ. Один з фінансових журналістів змальовував її як віртуозного адміністратора, яка керувала портфелем в ефективний і прибутковий спосіб. Її чоловік, навпаки, дотримувався агресивної тактики, часто купував і продавав, наражаючись на високі ризики, хоча й домагаючись більшого зиску. В іншій статті, дворічної давнини, була вміщена фотографія сина, Івера-молодшого, під заголовком «Спадкоємець мільйонерів у колі “реактивної молоді” на Ібіці». Засмаглий, сліпуча усмішка і червоні від фото спалаху зіниці, спітнілий після танцю, з пляшкою шампанського в одній руці і настільки ж спітнілою блондинкою в іншій. Трирічної давнини сторінка з фінансового розділу газети столичної міськради: Івер-старший тисне руку голові економічної ради мерії Осло, який оголошує, що Група Іверсен вклала мільярд крон у купівлю нерухомості міської ради.

Симон почув, що двері в його кабінет широко відчиняються. Наступної миті перед ним постала чашка гарячого чаю.

– Чого ти сидиш у такій темряві? – спитала Ельзе, кладучи руки йому на плечі. Щоб зробити масаж. Або щоб спертися самій.

– Я чекаю, щоб почути решту, – сказав Симон.

– Решту чого?

– Того, що сказав лікар.

– Але я телефонувала навмисне, щоб тобі розповісти. Любий, ти стаєш забудькуватим.

Вона усміхнулася і торкнулась губами його голови. Її м’які губи на його голові. Він відчував, що вона його кохає.

– Ти сказала, що він не так багато може зробити, – нагадав Симон.

– Так.

– Але?

– Але що?

– Я ж тебе знаю, Ельзе. Це не все, що він сказав.

Вона відступила, залишивши тільки одну руку в нього на плечі. Він чекав.

– Він сказав, що у США є новий