Читати книгу - "Син"

– За тобою?

– Коли цей метод і обладнання стануть стандартною процедурою. Але це може забрати роки. Наразі це складна операція, яка коштує скажених грошей.

Симон так рвучко крутнувся на обертовому кріслі, що їй довелося зробити крок назад. Він сплеснув руками.

– Але ж це розкішна новина! Скільки?

– Більше, ніж можуть собі дозволити жінка на інвалідності та чоловік на зарплатні полісмена.

– Ельзе, послухай. У нас немає дітей. Ми маємо будинок, ми ні на що інше не витрачаємось. Ми дуже скромно…

– Симоне, облиш. Ти дуже добре знаєш, у нас немає грошей. І будинок закладений і перезакладений.

Симон ковтнув. Вона не назвала дещо своїм іменем – його гравецький борг. Як завжди, виявилась надто тактовною, щоб не нагадати йому, що вони досі сплачують за його давні гріхи. Він стиснув її долоні в своїх.

– Я що-небудь вигадаю. Я маю друзів, які допоможуть з грошима. Повір мені. Скільки?

– Симоне, ти мав друзів. Але ти більше не спілкуєшся з ними. Я тобі казала: зв’язки треба підтримувати, інакше ви віддаляєтесь один від одного.

Симон зітхнув. Він стенув плечима.

– У мене є ти.

Вона скрушно похитала головою.

– Мене тобі недостатньо, Симоне.

– Мені достатньо.

– Я не хочу, щоб мене одної було достатньо.

Вона нахилилась і поцілувала його в лоб.

– Я втомилась. Піду вкладатися.

– Гаразд, але скільки коштуватиме…

Вона вже пішла.

Симон подивився їй услід. Тоді вимкнув комп’ютер і дістав мобільний. Прокрутив список контактів. Давні друзі. Давні вороги. Деякі з них корисні, більшість – геть даремні. Він натиснув номер одного з останніх у списку. Ворог. Корисний.

Як Симон і передбачав, Фредрік Ансґар був здивований, почувши його. Але вдав, ніби приємно здивований, і охоче погодився зустрітися; навіть не ламав комедії з пошуком вільного часу для цього. Коли розмову було закінчено, Симон залишився сидіти у темряві, дивлячись на свій телефон. Занурений у свої думки. З мрією про зір. Щоб віддати їй свої очі. Аж раптом усвідомив, чого він дивиться на мобільний. Він переглядав фото з відбитком черевика на клумбі.

– Класний хавчик, – сказав Джоні, витираючи рота. – А ти чого? Нічого не їстимеш?

Хлопець усміхнувся і похитав головою.

Джоні роззирнувся довкола. Їдальня мала вигляд зали з відкритою кухнею, шинквасом, відділом самообслуговування і столами, повністю зайнятими. Зазвичай їдальня зачинялась одразу після обіду, та оскільки місце зустрічі наркоманів – кафе «Бимісйонен» на Скіппергата – перебувало на ремонті, години роботи було подовжено. Таким чином, нині не всі відвідувачі були мешканцями Центру. Але переважна більшість у той чи інший час пройшли через Центр, тому Джоні практично кожного знав в обличчя.

Сьорбаючи каву, він спостерігав за навколишнім похмурим стовповиськом. Панувало звичне поєднання параноїдального страху і хижої агресії; відбувалося щось подібне до того, що діється серед звірів навколо джерела в савані, де кожному може випасти роль здобичі-жертви або хижака-мисливця. Хлопець видавався винятком. Він почувався розкуто. До цієї миті. Зараз Джоні простежив за його поглядом до дверей для персоналу в глибині кухні, з яких саме виходила Марта. Вона була в плащі й, очевидно, лаштувалася йти додому. Джоні побачив, як розширились зіниці у хлопця. Наркоман майже автоматично звертає увагу на зіниці іншої особи. Чи це наркоман? Чи під кайфом зараз? Чи небезпечний? Так само оцінюються повсякчас руки іншої людини. Руки можуть у тебе вкрасти або потягтись до ножа. А в разі загрози інстинктивно прикривають і захищають місце, де людина тримає свої наркотики або гроші. А рука хлопця зараз була в кишені. У тій кишені, куди він поклав сережки. Джоні не був дурний. Тобто він таки був дурний, але не в цьому розумінні. Марта виходить, у хлопця розширюються зіниці. Сережки. Його стілець скреготнув по підлозі, і хлопець звівся на ноги, не зводячи з неї палкого погляду.

Джоні прочистив горло.

– Стіґе…

Та було вже запізно. Той повернувся до Джоні спиною і рушив до неї.

Тієї самої миті двері відчинились, і увійшов чоловік, що різко вирізнявся на тлі відвідувачів. Коротка чорна шкіряна куртка, коротко підстрижене темне волосся. Широкі плечі й рішучий вираз обличчя. Він роздратовано відштовхнув наркомана, що закляк коцюбою, перегороджуючи йому шлях. Він помахав Марті, і та відповіла йому. І Джоні побачив, що хлопець тепер теж зрозумів. Він завмер, наче втратив інерційний імпульс, тим часом як Марта й далі йшла до виходу. Чоловік у шкіряній куртці засунув руку в кишеню і відставив лікоть, щоб їй зручно було взяти його під руку. Що вона й зробила. То був звичний жест двох людей, що певний час уже зустрічаються. Після чого вони вийшли і розчинились у літньому вечорі, що раптом зробився холодним і непогожим.

Хлопець стояв посеред їдальні, приголомшений, ніби йому потрібен був час, щоб перетравити інформацію. Джоні бачив, як усі витріщились на хлопця. Він знав, що у них усіх на думці.

«Здобич».

Джоні прокинувся від чийогось плачу.

Спершу він подумав про примару. Немовля. Воно тут.

Але потім зрозумів, що плач долинає з горішнього ліжка. Він повернувся на бік. Ліжко почало труситись. Плач перетворився на ридання.

Джоні підвівся і став перед двоярусним ліжком. Він поклав руку на плече хлопця, що тремтів, наче осиковий листок. Джоні увімкнув лампу-бра на стіні над ним. Перше, що він побачив, – вишкірені зуби, що кусали подушку.

– Болить? – промовив Джоні радше ствердно, ніж запитально.

На нього дивились глибоко запалі очі з блідого, як у мерця, обличчя.

– Героїн? – запитав Джоні.

Той кивнув.

– Хочеш, щоб я знайшов для тебе дозу?

Той заперечно труснув головою.

– У курсі, що це не те місце, де простіше зав’язати? – запитав Джоні.

Той кивнув.

– То що я можу для тебе зробити?

Хлопець облизав губи обкладеним білою осугою язиком. Щось прошепотів.

– Га? – перепитав Джоні, нахиляючи до нього голову.

Він відчув важкий, гнилосний подих хлопця. Він ледве міг розібрати слова. Він випростався і кивнув.

– Як скажеш.

Джоні повернувся на свою постіль і втупив погляд у горішнє ліжко над собою. Під матрац була підстелена клейонка – для захисту від можливих біологічних виділень. Він прислухався до безугавного гармидеру за дверима: біганина переслідуваних і переслідувачів, лайка, оглушлива музика, регіт, грюкання в двері, відчайдушні зойки і гарячкові суперечки купівлі-продажу. Але ніщо не могло заглушити в його свідомості тихі схлипи хлопця і слова, що він тоді прошепотів:

– Зупини мене, якщо намагатимусь вийти.

Розділ 19

– Отже, ти тепер у «вбивчому»? – запитав Фредрік, посміхаючись за сонцезахзисними окулярами.

Логотип дизайнера на дужці