Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Біблії застарілим усе те, що не служило «моральному вдосконаленню», й не приховувало того, що історію церкви та її вчення вважає комедією помилок. Оскільки воно зайшло трохи задалеко, виникла серединна теологія, що намагалася втриматись на консервативних позиціях між ортодоксією і лібералізмом, який у пошуках розумних доказів дедалі більше занепадав. Відтоді лише поняття «спасіння» і «принесення в жертву» зумовлювало існування «науки про релігію». В обох цих поняттях було щось від продовженості дії, і тим самим вони продовжили життя теології. Вона, в консервативній своїй відміні, міцно тримаючись «Одкровення» і традиційного тлумачення біблійних текстів, намагалася врятувати з елементів біблійної релігії все, що ще можна було рятувати, а з іншого боку ліберально визнавала історико-критичні методи світської історичної науки й «приносила в жертву» науковій критиці свої найважливіші постулати — віру в чудо, значну частину вчення про Христа, про його тілесне воскресіння й таке інше. Але що ж це за наука, яка перебуває в таких важких, примусових стосунках з розумом і якій завжди загрожує небезпека знищення через компроміси, що їх вона укладає з ним? На мою думку, «ліберальна теологія»— те саме що «дерев'яне залізо», contradictio in adjecto[124]. Не заперечуючи культури і радо пристосовуючись до ідеалів буржуазного суспільства, такого, як воно є, «ліберальна теологія» зводить релігійність до функції гуманності й розріджує властиві духові релігії екстатизм і парадоксальність до етичного рівняння на час. Релігійне не розчиняється в чисто етичному, і через те наукова і власне теологічна думка знов розходяться. Хоч наукову перевагу ліберальної теології і вважають тепер незаперечною, її теологічна позиція слабка, бо її моралізмові й гуманізмові бракує розуміння демонічного характеру людського існування. Вона хоч і освічена, але поверхова, і консервативна традиція, властиво, багато краще розуміє людську натуру і трагізм людського життя, а тому і її зв'язок з культурою глибший і значущіший порівняно з прогресивно-буржуазною ідеологією.

Тут чітко видно просякнення в теологічну думку ірраціональних філософських течій, в яких головною теоретичною темою давно стало те, що не має нічого спільного з теорією: вітальність, воля, інстинкт, одне слово, також демонічне. Водночас видно, як зростає цікавість до вивчення середньовічної католицької філософії, як теологічна думка повертається до неотомізму[125] й неосхоластики[126]. Звичайно, зблякла ліберальна теологія може таким чином знов набути глибших і яскравіших, навіть вогнистих барв, знов наблизитись до тих естетично-архаїчних уявлень, які мимоволі виникають у нас, коли про неї заходить мова. Цивілізований розум, назвімо його міщанським чи просто освіченим, не може при цьому уникнути прикрого почуття. Бо теології, просякнутій духом філософії життя[127], ірраціоналізмом, загрожує небезпека перетворитися в демонологію, така вже її природа.

Все це я кажу тільки для того, щоб пояснити, чому я почував себе незатишно в Галле, коли як вільний слухач відвідував часом лекції з теології, щоб чути те, що чув Адріан, бути поруч із ним. Він не розумів цих моїх почуттів, бо хоч і любив обговорювати зі мною теологічні питання, поставлені на лекції і докладніше розглянуті на семінарі, проте уникав будь-яких розмов, що допомогли б нам глянути в корінь справи й торкнутися проблематичного становища теології серед інших наук, тобто уникав саме того, що мене тоді найдужче муляло і здавалося мені найважливішим. А втім, так само він поводився й на лекціях, і в спілкуванні зі своїми однокурсниками, членами християнської студентської спілки «Вінфрід», до якої вступив з чисто зовнішніх спонук. Я теж часом бував на їхніх зборах і, може, пізніше розповім про це. Тепер тільки скажу, що ті молодики — одні по вченому бліді й змарнілі, другі по-селянському дужі й рум'яні, а треті прилизаніші й з кращими манерами, що свідчило про їхнє походження з академічних родин, — усі були теологи і як такі трималися з належною бадьорою святобливістю. Але як можна стати теологом, як при сучасному рівні інтелектуального життя людині спадає на думку вибрати цей фах, якщо вона не просто скоряється родинній традиції, студенти факультету не говорили, а з мого боку безперечно було б нетактовно розпитувати їх про це. Хіба десь за чаркою, напідпитку, то ще б можна було і питати, і сподіватися на відповідь. Але зрозуміло, що члени братства «Вінфрід» ставилися зневажливо не тільки до студентських поєдинків, але й до тих, хто «заглядав у чарку», отже, були завжди тверезі, тобто глухі до гострих проблем, які збуджують критичну думку. Вони знали, що державі потрібні службовці духовних установ, і готувалися до цієї кар'єри. Теологія була для них якоюсь данністю, — та, власне, вона і є історичною данністю.

Доводилось змиритися з тим, що й Адріан сприймав її так само. Але мені було прикро, що, незважаючи на наші товариські стосунки, які зав'язалися ще в дитинстві, я не міг розпитатися про це докладніше не тільки його товаришів, а й його самого. З цього видно, як він не любив нікого підпускати до себе і на яку глуху стіну натикався кожен, хто пробував заглянути йому в душу. Та хіба я не сказав, що вважав його вибір знаменним і дуже характерним? Хіба я не знаходив його витоків у Кайзерсашерні? Я часто кликав на допомогу цю назву, коли мене надто хвилювала проблематичність Адріанових студій. Я казав собі, що ми обидва виявилися справжніми синами того старовинного німецького закутка, з якого вийшли в світ, один — вибравши собі за фах філологію, а другий — теологію, і коли я озирався з нашого нового життєвого щабля, то бачив, що хоч поле діяльності й розширилось, проте мало змінилося.

XIІ

Галле — досить велике місто, дарма що не столичне, воно має двісті тисяч мешканців і, незважаючи на цілком сучасну метушню на вулицях, зберегло відбиток шляхетної старовини, особливо в центрі, де ми обидва жили. Моя, по-студентському кажучи, «буда» містилася на Ганзейській, маленькій вуличці за церквою Святого Моріца, глухій, наче в Кайзерсашерні; Адріан же прожив свої два роки в Галле піднаймачем у старої вдови службовця, яка, в свою чергу, винаймала те помешкання в гостроверхому купецькому будинку на Ринковому майдані,— він мав там кімнату з нішею на ліжко. З вікна було видно майдан, середньовічну ратушу, готику церкви Пресвятої Діви, дві спаровані вежі якої поєднувало щось схоже на Міст зітхань[128], трохи віддалік від неї — Червону башту, дивовижну будівлю також у готичному стилі, а ще статую Роланда[129] і бронзовий пам'ятник Генделеві. Кімнату можна було назвати хіба що акуратною, з легеньким натяком на міщанську розкіш у вигляді червоної скатертини на