Читати книгу - "Далекий простір"

Площа була перегороджена в кількох місцях бар’єрами, тож пройти можна було тільки через пропускні пункти-будки, що стирчали строго по центру.

Ширп ішов попереду, трохи зігнутий, прислухаючись до себе.

– Інспектор Ганк із нового набору.

– Дозвіл відділу безпеки.

– Ось. Я – Ширп, із допоміжної служби.

– Проходьте.

Так вони пройшли, одну за одною, всі шість будок. Біля входу в будівлю зупинилися.

– Почекай мене тут, – прошепотів Ширп, – я зараз повернуся.

Габр залишився один. Величезне, кругле висіло високо над головою, заливаючи собою площу, будки, будівлю Ліфтарію. І не було більше рівнів вгорі. Значить, вони на даху мегаполіса? Отже, є у мегаполіса кінець.

Ширп не повертався. На душі було тоскно, як буває перед важливими моментами в житті. Він подивився на стрункий ряд залитих великим, круглим будок, які вишикувалися вздовж площі. Шляху назад не було. Логіка спрацювала до кінця. З трикутника вирватися неможливо, можна лише до пори до часу бігати всередині нього: або Прозора Пляма Окса, або безглузда втеча в далекий простір (де відразу тебе знайдуть і виловлять), або виконання завдання Окса. Що йому залишалося робити? Чому йому випала така доля, такі переживання? Невже зараз, за кілька хвилин, він зупинить мегаполіс? Навіщо він це робить? Куди поділася його пам’ять? Забуто все: Ліоз, стара мати, священик, музикант, жінки в купальнях… Є тільки залізна логіка, залізна логіка ситуації, яка штовхає його зробити неминуче. Тому що… тому що він хоче бачити цей світ, він не зможе жити без цього дива, він не хоче, щоби знову настав морок.

Тиск на нього з усіх боків став таким великим, що Габр уже ніби не відчував себе, йому здавалося, наче це і не він робитиме те, що має бути здійснене. Його змусили, так. Це не він. Хто зміг би протистояти таким жахливим обставинам? А він не камінь, Габр, він лише слабка людина.

Ні, він пам’ятає стару матір, яка повзає, і Ліоз, і жінок… Люди – вони населяють цей жахливий світ. Живі люди. Він іще не вирішив, ні. Ще є час. Можливо, він іще не знає себе. Не знає, що зробить в останню секунду.

Автоматичні двері розсунулися в сторони, і в отворі з’явився Ширп.

– Ходімо. Мерщій!

Він провів його повз якогось чоловіка в шоломі, потягнув за ріг.

– Он там, бачиш? У кінці коридору? Підійди і почекай, поки він зверне ліворуч – віддихаєшся за рогом. Там кут. За кожним кутом вартовий, зрозумів?

– Так, – відповів Габр.

– Схема з тобою?

– Так.

– Уперед!

Ширп штовхнув його в спину, і Габр тихо, на кінчиках пальців, кинувся бігти вздовж широкого напівтемного коридору. Була мить, коли йому дуже захотілося розвернутися, пробратися назад крізь вхідний пристрій і шість контрольних будок, проникнути до Ліфтарію і… Але порятунку не було, він це знав.

Головний Зал – це було величезної площі приміщення, на три чверті заповнене апаратурою. За пультами управління перед миготливими лампочками і панелями, що світилися, сиділи дивно вдягнені люди, їх було п’ятеро. І ще одна річ вразила Габра: в цьому приміщенні були якісь отвори в стінах, в одному з яких було видно край сліпучого величезного, круглого. Габр, іще не будучи певним, що зробить це, звернув до апаратури, що була розташована в кутку зліва. Там, біля самої підлоги, згідно з інструкціями, отриманими від Окса, містився потрібний блок. Габр опустився на одне коліно й, озирнувшись на схилених над пультами чергових, почав відкручувати болт, який випирав над поверхнею.

– Що це ви робите?

Габр сіпнувся і завмер: п’ять чергових у дивному одязі сиділи півколом до нього. Очі їхні були розплющені і спрямовані на нього.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.

О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!

О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.

О, я так хочу!

О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.

О, я боюся себе.

Частина ІІІ

Тихий Куточок

Селище знаходилося біля самого моря, за лісом, який частково приховував стіну мегаполіса. Будинки були невеликі, з дивними похилими дахами, а головне – в кожній стіні був отвір, закритий чимось прозорим. Габр підійшов і помацав стіну: це не були ні бетон, ні залізо. Море плескалося за два кроки – спокійне, живе, перекочувало невеликі вали.

– Нам трохи далі.

Пан Річардсон – так він просив його називати – повів його чимось подібним на вуличку. Всі будинки були світлі, чистенькі, і такі само світлі, одягнені в яскравий одяг були люди, що з’являлися зрідка на дорозі. Усі вони йшли дуже швидко, з широко розплющеними очима, анітрохи не боячись наштовхнутися на перешкоду. Подекуди біля будинків гралися в піску діти.

– Здрастуйте, дядьку Річарде! – кричали вони здалеку.

І ніде Габр не побачив орієнтаторів. Не було взагалі жодної техніки.

Його провели в будинок, посадили в м’яке сидіння.

– Пити хочете?

Пан Річардсон налив йому якийсь гарячий темний напій. Габр випив. Стіни всередині були теж світлі, подекуди висіли незрозумілі зображення: обличчя людей, гори, в кутку стояло щось схоже на дерево.

– То що, ви вирішили, що ми «не´люди»? – запитав пан Річардсон, попиваючи темний напій. – Диви куди замахнулися – зупинити мегаполіс!

– Ви, – проговорив Габр, – ви, які бачать, як ви можете сидіти там, у Центральному Управлінні, і брехати, брехати!

– Так, ми брешемо, – відповів Річардсон. – Тому що… Вам цього не зрозуміти. – Він поставив чашку на стіл. – Вам не зрозуміти, в якому становищі ми.

– В якому ж? – Габр поїдав його очима.

– Ось ці